Читати книгу - "Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа, Альфред Деблін"

вже було цього замало, а може, і їм. Якщо вже барон, то чому б не більше? А в Албанії була колись одна знаменитість, той чоловік уже давно помер, але його шанують, народ завжди шанує своїх героїв. Звали того чоловіка Скандербеґ[12]. Якби міг, то Цаннович назвався б цим самим Скандербеґом. Але оскільки той Скандербеґ давно вже на тім світі, то Цаннович сказав, що він його нащадок, ходив із випнутими грудьми й назвався принцом Кастріоті Албанським, проголосив, що зробить Албанію знову великою та що його соратники тільки й чекають на нього. Йому дали грошей, щоб він міг жити так, як належить нащадку Скандербеґа. Адже для людей то була велика приємність. Вони ж ходять вечорами в театр і слухають там різні вигадки, приємні для слуху. За це вони й гроші платять. Тож чому не заплатити, щоб такі приємні речі траплялися зранку й пополудні, та ще й самим взяти участь у цьому спектаклі.

І знову чоловік у жовтому плащі підвівся з підлоги; його обличчя було похмуре й скривлене, він зиркнув згори на рудого, кахикнув і заговорив зміненим голосом:

«Гей ви, ви, добродію, ви що з дуба впали, га? Клепки бракує?» — «Клепки таки певно бракує. То я мавпа, то мишіґуватий». — «Ні, скажіть, якого біса ви тут сидите й верзете казна-що?» — «А хто вмостився на підлозі й вставати не хоче? Може, я? А канапа осьдечки! Ну нехай! Не подобається, я можу й помовчати».

Зайшлий чоловік обвів поглядом кімнату, простяг ноги й притулився спиною до канапи, впершись руками в килим. «Ну, тепер ви вже зручніше вмостилися». — «Може, нарешті облишити своє базікання?» — «Як вам завгодно. Я цю історію часто розповідаю, мені байдуже. Не хочете, то й не треба». Та після невеликої паузи прибулець знову обернувся до рудого й попрохав: «Ну докажіть уже свою історію до кінця». — «Отож-бо. Коли щось розповідати чи розмовляти один з одним, час збігає швидше. Я хотів лише відкрити вам очі. Отже, Штефан Цаннович, про якого йшла мова, нагріб стільки грошей, що з тими грішми міг поїхати до Німеччини. В Чорногорії його так і не вивели на чисту воду. Штефан Цаннович знав людей, та й собі ціну знав, і цього в нього варто повчитися! Він почувався невинним, як співоча пташка. І бачте, не боявся він людей: всі великі люди, які мали владу, всі найнеприступніші були його друзями: курфюрст саксонський, кронпринц прусський, який потім уславився в битвах — перед яким навіть австріячка, імператриця Терезія тремтіла на своєму троні. Але Цаннович ніколи перед ним не тремтів. А коли Штефану довелося побувати у Відні й натрапити на людей, які почали про нього всіляке винюхувати, то сама імператриця підняла свій перст і промовила: «Дайте хлопцеві спокій!»

Несподіване закінчення історії та покращення через неї настрою колишнього в'язня

Той, що сидів поряд з канапою, засміявся, навіть зареготав: «Ну ви й штукар! Вам клоуном у цирку виступати!» Рудий і собі захихотів: «От бачите! Тільки тихше, внуки старого хворі. Може, таки сядемо на канапу? Як гадаєте?» Його співбесідник засміявся, перейшов на канапу й примостився в кутку, а рудий — в другому. «Так сидіти м'якше, і плащ не дуже помнеться». Чоловік у плащі пильним поглядом стежив за рудим: «Такого дивака, як ви, я давно не стрічав». На що рудий байдужим тоном відповів: «Може, ви просто не звертали уваги, що й такі бувають. А ви плаща замастили, тут же ніхто не витирає ніг». У звільненого з ув'язнення, якому було років тридцять, повеселіли очі, а обличчя ніби посвіжішало: «От скажіть лишень, чим ви, власне, торгуєте? Чи ви з Місяця впали?» — «Хай буде й так, давайте поговоримо про Місяць».

У дверях уже хвилин з п'ять стояв якийсь чоловік з кучерявою каштановою борідкою. Тепер він підійшов до столу й сів на стілець. То був молодик у такому самому чорному оксамитовому капелюсі, що й у рудого. Рукою він описав у повітрі дугу й заговорив на всю кімнату своїм пронизливим голосом. «А це що за один? Які в тебе з ним справи?» — «А тобі чого, Елізере? Я його не знаю, він не назвався». — «І ти розказував йому свої побрехеньки?» — «То й що? Тобі яке діло?» Тут шатен звернувся до колишнього в'язня: «Отже, він таки розказував вам побрехеньки?» — «Та він не розмовляє. Тиняється вулицями й співає по дворах». «То хай собі йде!» — «Яке тобі діло, що я тут роблю?» — «Та я ж стояв у дверях і все чув. Ти йому про Цанновича розповідав. Що тобі ще робити, самі лише історії розказувати?» Тут невідомий, що не зводив погляду з шатена, пробурмотів: «А ви хто такий? Звідки ви тут, власне, взялися? Чого ви лізете в його справи?» — «Так розповідав він вам про Цанновича чи ні? Розповідав! Мій шваґер Наум постійно скрізь вештається і розказує небилиці, а самому собі зарадити не може». — «А я тебе не гукав на підмогу. Хіба не бачиш, що людині кепсько, ти, поганцю?» — «Може й кепсько, то шо? Тобі шо, Бог доручив за ним наглядати? Ти подиви на нього, Бог тільки на тебе й чекав! Так наче він сам не розбереться». — «От поганець». — «Тримайтесь від нього подалі, чуєте! Напевне, він вам тут нарозказував, як поталанило в цьому світі Цанновичу й ще бозна-кому?» — «Може, підеш уже нарешті?» — «Ні, ви тільки послухайте цього дурисвіта! Який благодійник знайшовся. Ще й заговорює зі мною! Це що, твоя квартира? Що ти там ще наплів про свого Цанновича й про те, чому в нього можна повчитися? Чого це ти рабином у нас не став? Якось би вже прогодували тебе». — «Не треба мені вашої милости!» А шатен і собі: «А нам не треба дармоїдів, що чіпляються за фартух. А він вам розказав, як тому Цанновичу велося після всього, під кінець?» — «Заразо ти, поганцю!» — «То розказав він вам, га?» Недавній в'язень втомлено закліпав очима, позираючи на рудого, який, погрожуючи кулаком, рушив до дверей, і пробурчав йому услід: «Гей, ви, та не тікайте, чого ви так переймаєтеся, хай собі патякає».

Тоді вже шатен збуджено заговорив, звертаючись то до незнайомця, то до рудого, сильно жестикулюючи, соваючись на стільці, цмокаючи язиком, смикаючи головою й щомиті мінячись на лиці: «Та він людям голову морочить. Хай розкаже вам, чим усе скінчилося з тим Цанновичам Штефаном. Еге ж, він не розкаже. А чого? Чого, питається?» — «Бо ти поганець, Елізере!» —