Читати книгу - "Поцілунок під забороною, Ясміна Лав"

— Де гроші? — питає батько, штовхаючи мене в одну з кімнат.

Одразу бачу біля стіни старий диван, а на ньому маму. У неї обмотані скотчем руки та розбита губа. Не дивлюся на батька, який тягне з мого плеча рюкзак, вириваюся та підбігаю до жінки.  Пробую розірвати липку стрічку.

— Ясенько, навіщо ти сюди прийшла? — торкається моєї щоки губами мама.

— Усе буде добре, — зазираю у її заплакані очі.

Хочу поглядом дати зрозуміти, що прийшла не сама. Та думаю, вона й так усе зрозуміла. Дядько Андрій ніколи б її не покинув, і це зрозуміло без слів.

— Що це таке?! — шипить батько, викидаючи на підлогу все з моєї сумки.

Ясно, що грошей він там не знаходить. І дивиться на мене звіром.

Він знову п'яний. Це погано. Якщо коли тверезий, тато хоч щось усвідомлює, то в такому стані це інша людина. Страшна, погана...

— Відпусти маму.  Навіщо ти це зробив? Її будуть шукати, вже шукають. І тобі ж краще, якщо тебе тут не буде, коли мій вітчим приїде, — кажу впевнено. 

Не зводжу очей з чоловіка. Мені потрібно привернути його увагу. Щоб він не дивився у вікно.

— От твій новий татко й заплатить мені за вас. Ви ж йому такі дорогі, — кривиться батько.

— Це ж твоя донька. Я розумію, ти мене ненавидиш, але Яся... Відпусти її, — тихо говорить мама, а я сильніше стискаю її руки.

Навіть не подумаю залишати її тут саму.

— Сиди тихо, а то ще раз отримаєш. Мені гроші потрібні, за двох цей мажор більше заплатить, — вимовляє чоловік і дістає мобільний з куртки.

Це мамин телефон, впізнаю відразу. Він починає щось там шукати, а я присуваюся ближче до мами. 

Батько прикладає мобільний до вуха і йде до шафи в кінці кімнати. Відчиняє дерев'яні дверцята і дістає рушницю.

Сподіваюся, він не настільки ненормальний, щоб стріляти з цієї зброї.

— Твій хахаль не підіймає слухавку. Вочевидь, не дуже ти йому важлива, — хмикає батько, кидаючи телефон на стіл поряд.

— Ти ж стільки болю нам завдав. Як ти можеш зараз ще й гроші вимагати? — звертається до чоловіка мама.

— А жити мені за що? Самі влаштувалися, а я що, бомжувати повинен? — фиркає він.

Дістає з-під столу поліетиленовий пакет і кладе на стіл пляшку горілки. Сідає поряд на стілець і дивиться на мене.

— А ти... Батькові збрехала. Мати розпустила тебе зовсім, — він дивиться на мене, відкорковує пляшку і робить кілька великих ковтків.

Шкірою проходить мороз. Мама притискає мене до себе руками та намагається закрити собою.

— Але я тобі нагадаю, як потрібно поводитись, — чоловік підіймається, спираючись на стіл долонею, і робить кілька кроків до нас.

Мама підсовується ближче, але я ховатися не збираюся. Він більше не вдарить мене. І мами не вдарить.

Не знаю, що саме надає мені сміливості — розуміння, що за дверима Роман, або ж я виросла і готова захищати себе. Але я різко підіймаюся та хапаю якусь тканину, яка лежить біля ліжка на стільці, і кидаю батькові в обличчя.

У цей же момент чується гуркіт вхідних дверей, і в кімнату залітає дядько Андрій, а за ним і Роман.

Вони швидко вкладають батька на підлогу та притискають обличчям до холодних дощок.

Дядько Андрій притискає до себе маму, звільняючи її руки, а я підбігаю до Роми. 

Хлопець затискає мене в обіймах і цілує у скроню, не зводячи очей з поваленого на землю чоловіка.

Раніше, коли я бачила тата, то відчувала страх. Він сковував, змушував тремтіти, і я не могла вийти з цього стану. Але зараз усе змінилося. 

Дивлячись, як мого батька забирає поліційна машина, я більше не боюся. Не боюся тому, що поряд є люди, які можуть мені допомогти, захистити. А  ще з кожною хвилиною в обіймах Романа я почуваюсь потрібною та коханою. І це почуття ні з чим не зрівняти.

***

— Як минула твоя гра? — питаю Рому, коли ми вже сидимо в салоні його автомобіля та їдемо додому.

— Я пішов посеред матчу. Але Паша поговорить з тренером. Думаю, він усе зрозуміє. 

— Дякую, — вимовляю тихо, торкаючись руки хлопця.

— Я ж не міг залишити свою мачуху в біді. А тебе тим більше, — усміхається хлопець.

Він переплітає наші пальці, і я спокійно відкидаюся на спинку сидіння. 

— Я відвезу тебе додому, а тоді поїду до університету, — звертається до мене Рома.

— Сьогодні? Навіщо? Я думала, що гра вже закінчилася.

— Звісно, закінчилася. Але мені потрібно поговорити з тренером. Я пішов посеред гри, а так не робиться.  І те, що чоловікові пояснить Пашка, теж не варіант. Тому я поїду.

— Тоді я з тобою.

— Хіба тобі мало на сьогодні розваг? — усміхається хлопець.

— Я поїду з тобою, — кажу вже серйозніше.

— Тоді нам потрібно розвернутися. А батькові надішлю повідомлення.

Киваю на знак згоди та усміхаюся Романові. 

Я втомилася, але не хочу відпускати коханого.  

“Коханий”, — хмикаю про себе. 

Це слово зараз мені вже не здається таким диким. Навпаки, я готова кричати всім навколо, що закохана в Монастирського. І він той, з ким я хочу прожити все життя.

“Ну ти й замахнулася”, — хмикає внутрішній голос — і мої губи розтягуються в усмішці.

До університету ми приїжджаємо через пів години. Роман заїжджає на порожню стоянку, і я роздивляюся навколо.

Очевидно, що гра закінчилася і всі розійшлися.

— Думаєш, твій тренер ще тут? — запитую, вибираючись з салону.

— Як і Паша, — Роман кивком показує у бік виїзду, і я бачу збоку припаркований автомобіль Павла.

Разом йдемо до спортзалу. Коридори порожні, наші кроки відбиваються відгомоном від стін. Ніколи не бачила такого порожнього навчального закладу. Навіть моторошно трохи стає.

Перед дверима в роздягальню зупиняюся та відпускаю хлопця.

— Я тут почекаю, — вимовляю тихо.

— Наші вже давно повинні були переодягнутися, можеш зі мною піти, — підходить впритул Роман.

— Ні, я краще почекаю в коридорі, — кажу тихо.

— Я дуже швидко. 

Хлопець нахиляється та ніжно цілує мене в губи. Лину до нього всім тілом. Тепло, дотики, поцілунки. Це саме те, що мені зараз потрібне.