Читати книгу - "Дитя песиголовців"

Вони вже були на третьому, і тут Марта сказала:

— Стоп!

Її осяяло. Мобіла майже сіла, але на один дзвінок мало вистачити.

— В сенсі? — не зрозумів Артурчик Цукор-Сіль. — Відчинити? Які двері?

— Свої вхідні, телепню! І швидше… будь ласка.

— І в чому?.. — Тут він побачив батька із ножем, крекнув і сказав: — Здрасьтє.

Марта заштовхнула його до коридору, кивнула батькові, коли той зайшов — клацнула дверима. І коротко змалювала Артурчику ситуацію.

Той знизав плечима і запросив до себе в кімнату, пересидіти.

— Тільки, — шикнув, — давайте тихіше, мати сьогодні на нічній, але бабуся вже лягла, спить вона й так через раз плюс сниться різне… — Він махнув рукою, другою зі смаком почухав за вухом. Було видно, що Артурчик толком не знає, як ставитися до всієї цієї історії зі зниклим Штоцем і облавою.

Він усадовив їх на ліжко, батько попросив води і пив розміреними, дрібними ковтками. Несподівано врубили світло, й одразу ж у двері подзвонили, Артурчик вилаявся, зиркнув на батька й пішов у коридор.

— Ти як? — тихо спитала Марта.

— Все гаразд, — відповів батько. — Дякую тобі, тримаєшся на відмінно.

Повернувся Артурчик, повідомив, що це єгері, запитували, чи не бачив він чогось підозрілого.

— Добиваються до всіх квартир одразу, — сказав. — Але ж видно: ні на що не розраховують. Так, суто для годиться.

Вони посиділи в Артурчика ще хвилин десять, той тричі вибігав на балкон і один раз до вхідних дверей — перевіряв. Нарешті заявив:

— Все, схоже, звалили! То… цейво… Марто, ти ж потім хоч розкажи, чим там усе скінчилося…

Марта пообіцяла, що розповість. Коли знову почала дякувати, Артурчик тільки відмахнувся:

— Та камон, чого там. Ти, можна подумати, не так вчинила б. Давай там… обережніше. А в разі чого — повертайтеся. До побачення.

Батько кивнув йому, переклав ножа, потис Артурчикові руку.

Спускалися мовчки. Затрималися тільки біля сміттєпровода: батько легко відвалив заіржавілу кришку і викинув ніж.

— Гадаєш, його не знайдуть? — спитала Марта. — В сенсі — Штоца.

Батько знизав плечима.

— Побачимо.

Шкіра в нього на щоках наче порожевіла, і рухався він трохи жвавіше, ніж зазвичай.

— А ти пам’ятаєш, чого він від мене хотів? Що казав?

— Нічого, — чесно сказала Марта. — Просто хотів поговорити. Може, це щодо випускних чи моєї роботи в Інкубаторі. Він увесь час намагався переконати мене вступити на педагогічний.

Батько уважно подивився на неї, але нічого не сказав.

Двері до квартири Штоца були перекреслені жовто-чорними стрічками, які чомусь викликали в Марти думку про осині гнізда. На майданчику нічого не було, і жодних оголошень у дусі «прохід заборонено, триває слідство», взагалі нічого.

Вони вийшли на вулицю. Вже підморожувало, Марта застібнула куртку й сунула руки в кишені. Батько подивився на неї й просунув кілька ґудзиків светра в петлі.

Трохи далі, на перехресті, до якого вони прямували, стояв «борсук», біля нього, вдавивши свою широченну дупу в багажник, говорив із кимось по телефону пан Будара, власною персоною.

— Так, — кивав він, — так, звісно, обшукали. Знизу догори… до кожної квартири, авжеж. Я не знаю, що вони там собі… але навряд чи в цьому є хоч якийсь сенс. Ганяють туди-сюди, наче хлопчаків якихось. Та я розумію, пане Мосбаху. Звісно, не від вас. Але, знаєте, виглядає це так, наче вони там навіть не здогадуються, чим ми повинні займатися… авжеж… а потім вони вас же й запитують, чому так багато нерозкритих справ…

Батько йшов просто до нього, Марта зітхнула й вирішила, що виходу не залишається. Не стовбичити ж, очікуючи, поки вони там… власне, що? — розберуться як чоловік із чоловіком?

Вона згадала про ніж і пораділа, що той опинився у сміттєпроводі. І зовсім не тому, що це міг бути речовий доказ проти них із батьком.

Цікаво, чи можуть посадити у тюрму мертвого? А стратити за вбивство єгеря? Чи смертну кару у нас скасовано?

— Ні, пане Мосбаху, — провадив далі Будара, — я абсолютно впевнений, що підозрюваний втік. Все інше — звичайнісінька спроба замести сліди. — Він підвів погляд і помітив їх із батьком, але говорив собі, наче нічого не сталося, навіть вираз обличчя в нього не змінився. — До речі, вкрай невправна. Крові там натекло небагато, жодних інших ознак… отож… ну і, загалом, як я розумію, вони вам нічого не казали про можливий замах на підозрюваного. Так, шукаємо. — Тут він засміявся, так несподівано, що Марта здригнулася (батько — ні). — Звісно. Авжеж. Повністю згоден із вашими передчуттями: навряд чи знайдемо. Так, пане Мосбаху, і вам на добраніч.

Він спокійно вимкнув телефон і подивився на Марту, а потім на батька.

— Я ж просив, — зауважив пан Будара із легким докором. — Сьогодні вночі краще не ходити по вулицях, Марто.

— Я хотіла виконати ваше друге прохання, — із викликом сказала вона. — Але не встигла.

Пан Будара стенув плечима. Його добряче обвисле друге підборіддя смикнулося вгору-вниз.

— Нічого страшного, буває. А тепер я радив би якнайшвидше повертатися до себе — бачиш, як холоднішає. Гадаю, скоро й дощ піде.

— Нічого страшного, — сказав раптом батько (Марта знову здригнулася). — Я догляну за нею. І подбаю, щоб із нею нічого не сталося. Якщо піде дощ.

Будара, збитий з пантелику і, здається, таки злегка переляканий, кивнув:

— Так-так, звісно. Впевнений, з вами обома нічого не станеться. Доброї ночі.

Батько кивнув йому і пішов далі, і Марта пішла за ним, подумки радіючи. Почасти — тому що Будара був знеславлений. Почасти ж — тому що все минулося.

— До речі, — додав батько, обернувшись, — не знаю, чи переказувала вам Еліза, пане Бударо. Дякую за яблука.

Вони пішли далі, не надто повільним, але й не поквапливим кроком.

І встигли дійти додому, перш ніж почався дощ.

Розділ 13

«Своїх не лишаємо!»

Стара прийшла до неї після опівночі — у глуху, мертву годину ночі. Марта одразу збагнула, що спить, а от те, що це стара — не одразу.

Пані Ліза виглядала як на тій своїй світлині: одноліткою Марти, дівчиною сімнадцяти-вісімнадцяти років. Вона була в темній сукні, але цього разу — без шалі, без мітенок, без діамантових зірок у локонах. Тільки лишила троянду на корсажі — і тепер Марта бачила те, чого світлина, звісно ж, не передавала: троянда ця була яскраво-багряного кольору.

Пані Ліза чекала на Марту на краю кропив’яного поля, там, де воно підходило до самісінького кладовища.

Марта спешу здивувалася: звідки б узявся цей сон, батько ж перестав грати на флейті, на додачу він сьогодні заночував у них, мачуха постелила у вітальні й вони ще довго про щось розмовляли, цілком мирно, — то чого б це,