Читати книгу - "Подаруй мені себе, Ксенія Демиденко"

—    Пам’ятаю. Ти його так дістала, що хлопець навчання кинув.

—    Не нада ля-ля. Його за прогули відрахували. Я тут ні до чого. Я усвідомила, що він мені не підходить.  У мене гени мамчині, а вона до мети танком пре.  І казала, що тато у мене теж був цілеспрямований мужик. Гени – не воші, не виведеш. Ось, бачила? – і покрутила перед моїм носом пальчиком з обручкою.

—    Вадік заміж покликав? – а що, непоганий антуражик – на весіллі  просити руки й серця.

—    Ні. Це я нап’ялила просто так. Робити нема чого. Потенційних женихів відлякувати. Я так періодично одягаю обручку – посилаю імпульси в космос, що заміж хочу,- ніколи у Таньки не було просто, завжди через кучугури  на баштан. - Твоя позиція  - повний  ігнор може навіть спрацювати. Нехай розслабиться, а ми у слушний час нанесемо контрудар. Він такий крутий, а  ми – на тобі, отримай німець  гранату. І – бабах!- весела дівчина Танька.  А от побилася об заклад я з нею, що  наші  молодята не поїдуть у Китай, даремно. Через дві години тато повернувся, як новенький. Поперек у нього болів, але не сильно, і він зовсім не скрючений був.  На всі мої спроби достукатися до здорового глузду:

—    А, може, не треба туди летіти? – я отримувала щось на зразок:

—    Вовка боятися, с**ти вдома! Ми їдемо куди? У мекку лікування. Тибетська медицина – то є найдавніша медицина! – віщав тато, шукаючи коробку з панчохами, яку я йому на Новий рік подарувала. Пам’ятається, він тоді не сильно їй зрадів.

—    Так, тебе там Серьожа голками поколють - і все пройде, - видно було, що з Світланою Леонідівною вони пречудово у цьому питанні домовилися. Зате у питанні «що брати з собою?» - не зовсім. Світлана Леонідівна намагалася напхати у валізу  якомога більше  речей, а раптом знадобляться, а немає. Тато часто бував у відрядженнях, відльоти, прильоти, не любив тягати багато речей, коли що треба – купував на місці. Тому виїздив завжди з невеличкою валізкою на колесиках, а назад  тіг мінімум дві торби, це крім тієї валізки.

—     І що ти думаєш, усе треба, усе треба, то довелося купувати! – завжди говорив. Але зараз сварив  свіжоспечену дружину:

—    Що ти збираєшся, як жид на війну: пів хати  не вийде перетягти в Китай. Тільки  необхідне! І я не годний носій ще пару днів точно, прийми це до уваги!

 Довелося нам з Танькою  допомагати складати  валізи: вона  мамці, я – тату. Про квитки, картки й загранпаспорти нагадали. Боячись потрапити в пробку і не встигнути доїхати до аеропорту, виїхали завчасно. Занадто завчасно, тому ще годину тинялися в аеропорту, ялозили очима табло вильотів, очікуючи, коли ж оголосять посадку. Оголосили!  Чомусь плакали, просили привезти магнітіки й слізно обіцяли, що будемо слухатися Лідію Миколаївну. І лише коли тато  із Світланою Леонідівною зникли, пройшовши контроль, я усвідомила, що   програла Таньці парі. А що  було умовою? Що я буду її слухатися й зваблю дядька Рому. І я цій обставині чомусь страшенно раділа. А хрещеному вже співчувала, бо Таньчині ідеї – то гірше повстання гугенотів.  А він співчував нам, коли після того, як доправив нас з Танькою додому, привіз на тимчасове ПМЖ свою маму – неперевершену  Лідію Миколаївну.  Танька  очікувала, що нас ця жінка почне  дресирувати, як дві неокультурені мавпочки. Ні, вона доєдналася до нас переглядати серіал і ми так від драми наржалися, що  на ранок прес живота болів, немов  по триста віджимань зробили. А у нас же іспит!

—    А ти чо, Коваль сьогодні без свого гада? – Соколовський либу давить, стоячи біля свого мерса. І тут ми з Танькою помічаємо, що нашої машини на парковці нема.

—    Ти прикольнутися вирішив? – Танька Соколовського притисла.

—    Да на фіг мені така радість? Сказилася? Якщо що, можу підкинути,- перестав либитися, вирішив, що пора звалювати.

—    Не нада, їдь звідси, шумахер! Якщо твоїх рук робота – жалкуватимеш до пенсії! - це Таня так епічно проклинала.

—    Чо робити будемо? – питаю у Таньки. – Ми ж її точно тут ставили. Поцупили?

Побігали по парковці – ніде немає. Подзвонила хрещеному – він у мене як 911.

—    Це прикол такий, Нінок?  Ти що знову  щось надумала? – не повірив спочатку. Не здивована.
 
—    Та кажу тобі вкрали. Чого б я оце брехала? - в голосі стільки жалю й болю,  що повірив.

—    Не панікуй раніше часу! Часто просто евакуюють чи переміщають, бо заважає. Чекай, їду!

Приїхав, розпитав, подзвонив знайомому, щоб той евакуатори перевірив по всьому Києву.

—    Я ставила у дозволеному місці. Тут усі ставлять. Знаків ніяких немає,- чомусь виправдовувалася, як мала дитина, яка хоче довести купці дорослих, що цукерку не брала, бо перед цим  шоколадкою наїлася.

—    Іноді забирають ні  з того ні з сього. У мене затягли на штраф-стоянку, бо тачка  заважала  проїзду кортежу  віп-персон якихось. ПопИ на сходку їхали, - розказував, а сам роздивлявся місцевість.- В принципі, є варіант – могли перемістити на вільне місце в окрузі.

—    Бігати по району шукати будем? – в принципі, я була готова до такого випробування.

—    Не треба! Для 21 століття це дико, - і знову кудись дзвонити почав, цікавитися, чи не проводили по вулиці Володимирській роботи по переміщенню автотранспорту. По виразу обличчя зрозуміла – не проводили.

—    Блін, я ж хотів її поставити на  протиугонку з функцією визначення координат. Як би зараз це допомогло. А ще краще супутникову сигналізацію…  - Танька дивилася на дядька Рому, як на дивака з планети Альфа Центавра, але мовчала.

Навіщось сходив  у банк напроти. Як потім виявилося, за записом відеокамер, що  виходили прямо на парковку. Але відеозаписи йому не надали, тому поїхали подавати заяву в міліцію. Міліціонер не зразу в’їхав у суть справи. Чесно кажучи, я неспроможна була чітко сформулювати проблему:

—    У мене вкрали змію! – буквально з порогу.

—    А ще що у вас вкрали? У нас відділ розслідувань крадіжок автівок. Міледі, вам не сюди, - сердито, категорично.