Читати книгу - "Не можна вбити, Велена Солнцева"

Настя

Мене не полишала тривога, дуже хотілося вірити Захару, але якось важко це виходило. І не тому що я не довіряла йому, а тому що в принципі мало кому у своєму житті вірила, тому тривожність часто давала ознаки.

-Тобі краще сісти. - хлопець кивком голови вказав на розстелене покривало, біля якого весело потріскував вогонь, зігріваючи своїм теплом змерзлі руки та ноги.

-Я напевно поки що постою. - з сумнівом дивилася на тонку тканину, через яку з легкістю могла заробити цистит, а я більш ніж впевнена що з гінекологами тут напруга.

-Ти кожне моє слово будеш піддавати сумніву? - його очі зло блиснули. - Це центійська вовна, славиться тим, що навіть найтонша ковдра гріє краще ніж хутро. Але якщо тобі зручніше стояти, я наполягати не буду.

Засоромившись опустила очі, але так і залишилася стояти, вже з упертості. На Захара подивилася тільки коли почула якусь метушню і голосний окрик:

-Стояти.

Витяглася по стійці струнко, з жахом дивлячись на істоту, що стрімко наближається до мене. У поясній сумці від страху запищав Щур, я навіть йому позаздрила, бо сама дар мови втратила. Трьохголовий пес біг, роззявивши всі свої три пащі, з них звисали довгі язики з капаючою слиною, яка лилася прямо на землю, що вкрилася тонким шаром снігу.

-Зевс, Титан, Лекс, стояти. - Почула практично звірячий рик, скосивши очі побачила що у Захара встигли вирости виті роги, і хвіст з симпатичним пензлем обвивав могутню ногу, на якій мальовничими лахміттям звисали штани.

Цербер припинив свій швидкий забіг у парі сантиметрів від мого обличчя, я могла в деталях розглядіти якої величини та білизни у нього зуби. Язики повільно потяглися до мого обличчя.

-Не смій. - змогла видавити із себе.

Глотка монстра видала жалібне виття, і вони синхронно облизали морди, обдаючи мене дощем липких бризок.

-Поганий пес. - відчитала я цю грізну істоту з очима цуценя, втираючись полою плаща, благо туди слина не дістала.

- Говорив, краще присісти.

Захар уже стояв поруч і чухав голови монстра, який з насолодою підставляв то праву, то ліву, то центральну.

-Щоб йому було зручніше мене зжерти?

У сумці ствердно пискнули, а розумні звірячі очі подивилися на мене з докором, змушуючи засоромитись.

- Ніхто б тебе жерти не став, вони не наближаються якщо людина в уразливому становищі, коли ти сидиш, ти вразлива в їхньому розумінні. Вони просто хотіли привітатися з тобою у цьому світі, показати які вони гарні та сильні.

Здивовано розглядала чорну блискучу шерсть, лобасті голови з розумними чорними очима і стоячі вуха. Та цього просто не може бути.

-Ти хочеш сказати що це ті три собаки? - вказала собі за спину, не в змозі описати почуття які мене обурювали словами.

Захар усміхнувся, демонструючи міцність своїх зубів, та що ж у цьому світі всі такі ікласті. Його очі, які сяяли червоним світлом, сканували простір навколо, від нього напевно зараз нічого не вкриється, навіть миша непоміченою не проповзе.

-Ти все правильно зрозуміла, це їхня справжня форма, яка була неприйнятна на Землі. - він уважно подивився на застиглого цербера. - Охороняти.

Собачі голови сумно дивилися в мій бік.

-Не можна, іди.

-Чого він хоче?

-Щоб ти поділилася енергією.

Ображено соплячи величезний монструозний пес поскакав кудись у сутінки, що стрімко згущалися. Тільки зараз я зрозуміла, що ми з Захаром наодинці і він не зовсім одягнений, швидше роздягнений, тому що ті мальовничі лахміття що на ньому залишилися, важко назвати одягом. А ще від нього жаром пашить як від печі, гарячіше багаття буде, тому я бочком підкрадалася до нього дедалі ближче.

-Зовсім змерзла? - червоні очі дивилися на мене.

-А ти?

Питання було безглуздим і навіть я це розуміла, але Захар спокійно відповів:
-Я не мерзну. - сівши на тонке покривало потягнув до себе. - І тобі не дам змерзнути.

В його обіймах і справді було тепло, подекуди навіть гаряче. М'які губи обпалили щоку, підбираючись до губ. Обережно відсторонилася.

-Не треба.

-Чому? - прошепотів не відриваючись уже від цілування руки, якою я намагалася його відштовхнути.

-Бо ми на цвинтарі. - піднявши погляд угору, розглядала хитромудрі кістяні відростки на його голові. - А ще в тебе роги та хвіст.

Додала пошепки, бо цей хвіст пробирався зараз по моїй нозі, по хазяйськи обвиваючи щиколотку.

-І здається у тебе три руки. - помітила, бо дві з них я бачила, а третя мацала мій зад.

-Про що ти? - Захар здивовано подивився на мене.

-Це не ти? - запитала приречено, вже нічого доброго не чекаючи.

-Ні.

Обернулася назад і закричала, підскочивши з теплих і затишних колін. Виявилося, що невеликий пагорб, на якому Захар розстелив покривало був для когось місцем упокою, і зараз, мабуть ображений не шанобливою поведінкою покійний, вирішив прокинутися. Його рука стирчала з землі, і зараз замість мого заду обмацувала землю навколо, напевно шукаючи що м'якше.

-Це що? - я почала заїкатися.

Захар вилаявшись підскочив слідом, ну принаймні я так думаю, бо подібне вираз сказаний з таким почуттям, міг бути тільки лайкою.

-Некроманти чортові, руки їм відірвати і в зад засунути. - все більше розпалювався він, вириваючи з-під землі руку, а разом з нею і все інше.

У повітрі розлився невимовний аромат, а демон приклавши долоню до голови умертвія щось пробурмотів, і тіло осіло зламаною купою.

-Пішли. - він схопив мене за руку своєю величезною лапою.

-Куди? Що трапилося?

Бачачи його напружене, зосереджене обличчя, зрозуміла що справа непроста.

-Тебе треба сховати. - зрозумівши що я не встигаю за його розгонистим широким кроком, він підхопив мене на руки.

-Навіщо?

-Зараз нема коли пояснювати.

Захар зупинився біля одного з склепів, і провівши рукою по здавалося монолітній стіні, щось там натиснув і частина її від'їхала убік.