Читати книгу - "Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення"

небажання продовжувати війну з Польщею й спроби втручання у внутрішньоукраїнські справи. Новий очільник України, Іван Виговський, спирався на частину козацької старшини й української шляхти, яка прагнула побудувати в Україні аналог Речі Посполитої, базований на правах і привілеях козацького стану. Політичні симпатії нового гетьмана аж ніяк не ґрунтувалися на полоно- або москвофільских засадах, а виходили передусім із пріоритету власне українських інтересів. У цих умовах Виговський вдався до апробованої ще його вчителем Хмельницьким політики спирання на підтримку Кримського ханства та пошуку порозуміння з Польщею. Фірмовий стиль козацької дипломатії — одночасно співпрацювати з Москвою і Варшавою, щоб насправді не належати ані Москві, ані Варшаві, — на певний час спрацьовував, але у підсумку все одно призвів до початку українсько-московського воєнного протистояння.

Виговський розпочав переговори з Бахчисараєм і Стамбулом взимку 1659 р., коли в Україну вступила російська армія князя О. Трубецького (до 50 000 чол.), що мала приструнити «изменившего гетмана», а заразом нагадати козакам, хто в самодержавному царстві справжній господар. Окрім цього війська, яке сунуло на Україну з півночі, вистачало проблем і на внутрішньому фронті — проти гетьмана виступили запорожці, частина південних полків, яких підтримували російські залоги, розкидані між Києвом та Ніжином. Кампанія 1659 р. почалася з того, що росіяни міцно загрузли в облозі ключового пункту українсько-московського прикордоння — Конотопської фортеці, яку обороняв чотиритисячний козацький гарнізон на чолі з ніжинським полковником Г. Гуляницьким. Гетьман квапився зі збором сил (загалом близько 70 000 чол.), щоб надати обложеним допомогу, але зробити це максимально швидко не виходило — козацькі полки мобілізувалися повільно, до того ж треба було чекати на підхід татарського війська. Зрештою на початку червня 1659 р. армії наблизилися одна до одної в очікуванні вирішальної проби сил.

Глобальною помилкою російського командування був брак хорошої розвідки. Князь Трубецькой узагалі сподівався, що заколот можна буде розігнати батогами, особливо не витрачаючи часу й зусиль на масштабні бойові дії. До останнього моменту московська ставка навіть не знала про прихід на допомогу гетьману кримської орди (близько 35 000—40 000 чол.). Таким чином, з’ясувати усю серйозність і загрозу свого становища московському воєначальнику довелося вже на бойовищі.

Власне, погана розвідка і стала зав’язкою самої Конотопської битви. Очікуючи на підхід Виговського, Трубецькой вирядив зі своєї армії п’ятнадцятитисячний відділ на чолі з воєводами Г. Ромодановським, С. Пожарським і С. Львовим. За кілька кілометрів на південний захід від обложеної фортеці цей відділ натрапив на козацькі передові загони, які після нетривалої сутички відступили. Росіяни сприйняли це як слабкість і неготовність до зустрічі з супротивником. Насправді ж це був лише пролог до прийдешньої битви.

Вранці 28 червня 1659 р. росіяни форсували невелику багнисту річку Куколку й вдруге атакували козацькі позиції. Попереду загону Ромодановського рухалися підрозділи царської гвардії — московські дворяни та жильці — в розкішному вбранні, обладунках, на дорогих конях. Цвіт російського війська поводився досить чванливо — складається враження, що загін виїхав не так на битву, як на полювання, в успішності якого мисливець не мав жодних сумнівів. Тим часом на Ромодановського чекав неприємний сюрприз: козацько-татарське військо розподілилося на дві частини, які обійшли російський загін, втягнений у битву, взявши його в кільце. Бій за переправу, який московські воєводи сприйняли як сутичку з головними силами ворога, був лише приманкою. Переслідуючи козацькі полки, що розпочали удаваний відступ, росіяни потрапили в пастку. Розпочався панічний відступ, що швидко перетворився на безладну втечу, вціліти в якій вдалося небагатьом: із п’яти воєвод армії Трубецького в полон потрапили двоє, а загальні втрати росіян у битві становили майже п’ять тисяч осіб.

Якщо добирати до Конотопської битви якісь однопорядкові історичні аналогії, то для порівняння годяться такі гучні поразки росіян, як Орша 1514 р. або втрата Смоленська 1634 р. Приголомшливий ефект, який вона справила на російське суспільство, цілком зрозумілий: на бойовищі загинуло кілька тисяч нащадків старовинних князівських і дворянських родів — справжні вершки московського війська та двору. Для молодої козацької держави битва під Конотопом стала першим масштабним зіткненням із грізною армією колишнього союзника і протектора — Московської держави.

Взяття турецьких фортець у пониззі Дніпра 1695 р.

Рейди на турецькі фортеці в пониззі Дніпра та Північному Причорномор’ї наприкінці XVII ст. стали звичним напрямом воєнної активності гетьманського війська, з одного боку, стримуючи активність турецьких залог і напади татарських чамбулів, з іншого — підважуючи контроль османів над цим стратегічно важливим регіоном. Походи і рейди на такі фортеці, як Казикермен (нині околиці міста Берислав Херсонської області) та Очаків, були доброю школою у виробленні бойової майстерності козацької старшини. Залежно від характеру і масштабів задач у походи виряджали кінні й піхотні загони (2–3 тис. чол.) або невеликі відділи (800—1000 чол.). Відповідно вирізнялася і їхня тактика: напади на великі фортеці, що передбачали ушкодження укріплень і гарнізону, велися як справжні бої, з поділом війська на самостійно діючі частини, постановкою складної бойової задачі та організацією взаємодії між піхотою, кіннотою й артилерією. Проведення подібних рейдів розвивало в командирів загонів і частин ініціативність, привчало до наступальних дій, розвивало здатність до стрімких і сміливих атак.

Найбільш вдалим виявився похід об’єднаного українсько-російського війська на нижньодніпровські фортеці влітку 1695 р. Свого часу османами тут було створено цілий вузол оборони, котрий захищав вихід до Чорного моря й слугував опорним пунктом для великих набігів татар на Право- та Лівобережну Україну. Інженерно він складався з чотирьох фортець (Казикермен, Мустріткермен, Мубеуреккермен та Ісламкермен), побудованих при впадінні річки Кінські Води в Дніпро й оснащених сильними гарнізонами та артилерією. Рейд готували навесні 1695 р., причому московське командування надавало йому допоміжну роль як такого, що мав відволікти сили кримців і турків від Азова, який довго і безуспішно намагалася взяти російська армія. Натомість для гетьманського уряду він мав набагато більше значення: в разі захоплення нижньодніпровських фортець відкривався вихід до Чорного моря й встановлювався контроль над гирлами Дніпра та Бугу, а лінія османської сфери впливу відсувалася аж до Очакова.

Після концентрації головних сил московського війська під командуванням Б. Шеремєтєва та військ гетьмана І. Мазепи на Лівобережжі об’єднана армія майже місяць ладувала переправи на правий берег Дніпра, будуючи річкову флотилію. Задум Мазепи полягав у тому, аби завдати удару по турецьких фортецях з суходолу й води водночас, не давши їм можливості подавати одне одному допомогу десантами чи перехресним вогнем, що початково передбачала турецька система оборони. 11 липня правим берегом Дніпра військо вирушило до Казикермену, котрий був найсильнішою фортецею оборонного комплексу, і ще частина війська на чолі з Я. Лизогубом рушила вниз Дніпром, плануючи з’єднатися із запорожцями. Сумарна кількість всіх військ становила близько 40 000 чол.

24 липня надвечір українсько-московські передові загони несподівано вийшли на околиці Казикермена й успішно відбили вилазки турків, котрі намагалися контратакувати нападників і стримати висунення головних сил. Бої довкола нижнього міста тривали весь наступний день, що дозволило гетьманським військам закріпитися під мурами