Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн. 2"

Підтримувати стосунки з офіцерами-янкі в бажаному для неї напрямку виявилося легше, ніж вона сподівалась, бо всі вони начебто з шанобою ставилися до південських дам, зате складніше виявилось, як невдовзі побачила Скарлет, з їхніми дружинами. Якихось ближчих зв’язків з цими жінками вона не збиралася заводити. Вона взагалі радше б і не знала їх, тоді як вони, навпаки, силкувалися нав’язати з нею контакт. Їм дуже кортіло довідатись якомога більше про Південь та південських жінок, а Скарлет якраз і могла б задовольнити їхню цікавість. Інші атлантські жінки не хотіли мати з ними нічого спільного і навіть не вклонялися до них у церкві, тож коли Скарлет приходила до осель янкі у справах, тим здавалося, наче це сам Господь послав її, зглянувшись на їхні благання. Часто, коли вона сиділа у бричці в них перед домом і розмовляла з господарем про бруси та гонт, надвір виходила його дружина й приєднувалась до балачки, припрошуючи Скарлет завітати на чашку чаю. Скарлет, хоч і не дуже ті запросини любила, рідко коли відмовлялася, бо завжди за такої нагоди сподівалася тактовно натякнути господарям, щоб купували ті чи інші товари у Френковій крамниці. Але такі відвідини домівок янкі все-таки були тяжким випробуванням для її самовладання: надто вже безцеремонно північанки розпитували її про особисті справи, а їхня самовдоволеність і пиха у ставленні до всього південського просто не знали меж.

Сприймаючи «Хатину дядька Тома» як одкровення ледь не впорівень до Біблії, жінки-янкі без кінця допитувались про вівчарок, яких нібито тримає кожен плантатор, щоб цькувати рабів-утікачів. І вони ніяк не могли пойняти віри, коли Скарлет їм казала, що за все життя тільки раз і бачила вівчарку, і то було маленьке симпатичне цуценя, а зовсім не люте псище. Ці жінки хотіли знати про моторошне заліззя, яким начебто таврували рабам обличчя, про канчуки-дев’ятихвістки, якими забивали рабів до смерті, і виявили — з невихованості, як вважала Скарлет,— украй неподобний інтерес до співжиття білих господарів з рабинями. Надто це останнє її обурювало, коли вона згадувала, що саме тепер, після того як солдати-янкі заполонили Атланту, тут чимдалі більше стало з’являтися дітей-мулатів.

Будь-яка інша жителька Атланти скипіла б гнівом на таке несусвітне невігластво, але Скарлет якось таки стримувала себе. Допомагало їй те, що вони викликали в неї не гик обурення, як зневагу. Врешті-решт вони ж тільки янкі, хіба можна від них сподіватись чогось кращого? Тож їхні безглузді образи на адресу її рідного штату, його людності й моралі джорджіанців проскакували повз неї, не западаючи в душу й викликаючи лише ретельно прихований глузливий усміх, аж поки стався раз випадок, що розлютив її до краю і показав — хоч вона й раніше вже це помічала,— яка широка й непрохідна прірва пролягла між Північчю та Півднем.

Одного дня, вертаючись додому з дядьком Пітером, вона проїжджала попри будинок, де тулилися в тісноті родини трьох офіцерів, поки побудують для кожної окрему оселю з дерева, закупленого у Скарлет. Усі три жінки саме стояли біля будинку, коли вона з’явилась, і помахали їй руками, щоб зупинилася. Підійшовши до брички, вони привіталися з характерним своїм північанським акцентом, який завжди викликав у Скарлет думку, що майже все можна простити янкі, тільки не їхню вимову.

— Якраз ви можете мені допомогти, місіс Кеннеді,— озвалась одна висока худа жінка, родом зі штату Мен.— Я б хотіла дещо довідатись про це зачухане містечко.

Скарлет проковтнула образу Атланті з тією зневагою, якої ця образа й була варта, і по змозі люб’язніше всміхнулася.

— І що ж вас цікавить?

— Моя нянька, Бріджіт, втекла назад на Північ. Вона заявила, що більше й дня не витримає тут, серед цих «негерів», як вона їх називає. А я сама з дітьми просто ради не зможу дати! Тож підкажіть мені, як знайти няньку? Я навіть не знаю, куди й звернутися.

— Це зовсім не важко,— сказала Скарлет і засміялася.— Якщо ви знайдете негритянку щойно з села, ще не розбещену цим Бюро звільненців, то з неї матимете найкращу няньку, яка тільки може бути. Ось постійте тут біля хвіртки і попитайте кожної негритянки, що проходитиме, і я певна...

Всі три жінки зняли обурений крик.

— Та щоб я довірила своїх дітей якійсь чорнючці? — вигукнула жінка з Мену.— Мені треба порядної дівчини-ірландки.

— Боюся, ви не знайдете в Атланті служниць-ірландок,— холодно відповіла Скарлет.— Я особисто зроду ще не бачила білої служниці, і нізащо не погодилася б таку взяти. А негри,— докинула вона з ноткою сарказму в голосі,— можу запевнити вас, не канібали, їм цілком можна довіряти.

— Нізащо в світі! Я й на поріг не пущу чорнючки І сказати ж таке!

— Та я повік їм нічого не довірю, а щоб я ще дітей своїх... довірила...

Скарлет пригадалися ласкаві гудзуваті долоні Мамки, натруджені до мозолів у невтомній праці, коли вона доглядала ще Еллен замолоду, а потім її, Скарлет, і Вейда. Звідки цим чужинкам знати про чорні долоні, які вони добрі й дбайливі, як вони вміють втішити, погладити, приголубити? Вона засміялась коротким смішком.

— Дивно таке від вас чути, коли саме ви й дали їм волю.

— Ну ні! Хто-хто, але це не я, любонько,— засміялася жінка з Мену.— Та я цих негрів в живі очі не бачила, поки не приїхала сюди місяць тому, і ладна хоч би й довіку їх більше не бачити. Від них мені аж мороз іде поза шкірою. Я не можу довіряти жодному з них...

Скарлет тим часом завважила, що дядько Пітер, випроставшись і натужно дихаючи, укляк на передку й невідривно дивиться на вуха коня. Але пильніше вона глянула на нього, коли жінка з Мену раптом урвала мову й показала на Пітера своїм сусідкам.

— Ось подивіться, як цей старий чорнюк наприндився, наче жаба,— пирхнула вона.— Та він у вас мов старий дворовий пес, їй-бо! Ні, ви, південці, не вмієте поводитися з чорнюками. Ви їх страх як розбестили.

Пітер всмоктав у груди повітря, чоло йому проорали ще глибші зморшки, однак погляд його був усе так само втуплений перед себе. Він зроду-віку не чув, щоб котрийсь білий назвав його «чорнюком». Від інших негрів він це чував. Але ніколи від білого. І ще почути, що він «старий пес», якому не варто