Читати книгу - "Дим і попіл, Абір Мукерджі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— І ви сказали, що Аластер у своєму кабінеті?
— Так.
— І що було далі?
— Він зв’язав мене і заткнув кляпом рота, а тоді вийшов із кімнати. Я чула, як він пройшов до кабінету. Чула, як скрикнув Аластер, от і все. Припускаю, що Ґурунг погрожував йому пістолетом. Наступне, що пам’ятаю,— Ґурунг повернувся до кімнати. На вигляд — справжній диявол... чи, може, один із янголів помсти Господа нашого. Кажуть же, що Сатана — це один із занепалих янголів божих. Він нагнувся й почав мене розв’язувати. Я запитала, що він зробив. Він нічого не відповів.
Двері відчинилися, й увійшов Не Здавайся. Кивнув мені і зайняв своє місце поруч мене.
Я витяг із кишені світлину, розправив її на столі, вказав на її постать.
— Він полює на тих, хто був зайнятий в операції «Равалпінді»,— сказав я.— Навіть на медсестер, які доглядали поранених і помираючих. Чому ж він не вбив вас?
Вона знову перевела погляд на стіну.
— Чи повірите, якщо я скажу, що просила його це зробити? Я також втрачала дітей і не раз міркувала, чи не позбавити себе життя, але це, звісно, гріх, якому немає прощення. Убий він мене, зробив би мені величезну послугу, але він відмовився. Сказав, що не хоче моєї смерті на своїй совісті.
— І все одно готується отруїти невинних цивільних?
— Це ви сказали,— парирувала вона.— Я не побачила доказів цьому. Досі він убивав лише тих, кого вважає відповідальним за смерть сина.
Її зауваження мало б сенс, якби не той факт, що чоловік украв кілька каністр іприту. Те, як вона захищала його, змусило мене згадати дещо інше.
— Ви просили Ґурунга убити вашого чоловіка?
— Ні,— спокійно відповіла вона,— але я його і не зупиняла. Мій чоловік створював зброю, отруйнішу за ту, що вбила Багадура Ґурунга. Якби ви знали когось, хто поставив за мету сіяти смерть, то чи стали б ви зупиняти месника, капітане?
— Саме це я і намагаюсь зробити, місіс Данлоп.
Тридцять один
Небо на сході почало світлішати. Ми спустилися сходами від порогу Антеї Данлоп до нашого автомобіля. Водій дрімав на передньому сидінні, упершись головою в скло, і Не Здавайся довелося постукати у віконце, щоб вирвати його з обіймів сну.
— Форт-Вільям. Чало! — скомандував я, коли ми сіли.— Що сказав Доусон, коли ви йому зателефонували? — запитав у Не Здавайся.
— Сказав, що попередить відповідні органи і почне пошуки серед військових підрозділів у місті та навколо нього.— Не Здавайся посміхнувся.— Він був дуже вдячним за інформацію. Дійшов навіть до того, що подякував.
— А ти вже думав, що не доживеш до цього дня,— завважив я.— Якщо нам пощастить, люди Доусона швидко вистежать його і заарештують, та й по всьому.
Хоча, навіть промовляючи ці слова, я сумнівався, що заарештувати снайпера Ґурунга буде так легко. Почати з того, що в Калькутті нічого не буває легко; до того ж людина, яку ми вистежуємо,— гуркх, загартований у битвах.
— Він також мав новини,— продовжив Не Здавайся.— Два інші англійські лікарі на світлині — асистенти Данлопа; обидва повернулися до Англії після війни. Якщо Ґурунг на них полює, йому доведеться здійснити подорож морем.
Отже, Маꥳр лишився єдиною британською особою на світлині, до якої ще не навідувався гуркх. Можливості здійснити вбивство звужувалися, і зараз я почувався краще, ніж дві години тому. Тепер я знав свого ворога в обличчя і на ім’я і, що важливіше, я розумів його мотив. Щоправда, лишалася небезпека, що він улаштує газову атаку, яка призведе до масових жертв, але тепер наші шанси зупинити його збільшилися, хоча ми й досі лишалися у невиграшному становищі.
Автомобіль мчав на захід, до річки, перетнув Майдан, проїхав Утрем-роуд, лишивши ліворуч плац і меморіал Вікторії. У розсіяному ранковому світлі Форт-Вільям проступав таким собі велетнем-бегемотом. Ясноокий вартовий біля Чоурінгської брами помахав, щоб ми проїжджали, і невдовзі ми зупинилися біля блоку, де оселився «Відділ Н».
Кабінет Доусона виявився кабінкою з матового скла та дерева в дальньому кінці великої кімнати на третьому поверсі. Попри ранню годину, тут було людно, як на Боу-базар під час свята на честь богині Дурги: за столами сиділи чоловіки та жінки в одностроях, розмовляли по телефону або бігали, завантажені паперами, з однієї кімнати до іншої. Серед цієї метушні я роздивився знайоме обличчя Марджорі Брейтвейт, секретарки Доусона.
Марджорі мала суворий характер, завжди нахмурене обличчя, вигляд директорки, до якої не сунешся з дурницями, і репутацію найнадійнішої секретарки в Калькутті — невід’ємні риси жінки, яка була асистенткою таємного поліційного агента, якого боялися більше за всіх в Індії. Один лише звук її голосу вселяв страх божий в серця підлеглих; я навіть підозрював, що вона таки відвідувала курси з проведення допитів, на які посилали всіх офіцерів відділу. Не Здавайся боявся її до смерті, а мені вона навіть подобалася, і хоча вона завжди лишалася відданою своєму босу, здається, мене терпіла.
Ми пройшли до її столу.
— Марджорі,— сказав я,— ми до Торквемади. Терміново.
Вона підвела голову й зітхнула.
— Проходьте, капітане Віндгеме. Він на вас чекає.
Я подякував і пішов до кабінету Доусона.
— До речі, капітане,— гукнула вона.— Не варто вам його так називати. Йому це не сподобається, а мені не хотілося б дивитись, як він вириває вам нігті через дурний жарт.
Я осяяв її усмішкою і постукав у двері майора.
Доусон сидів за своїм столом, затиснувши в зубах люльку і притиснувши до вуха слухавку. Менш ніж сорок вісім годин тому він мене тут допитував, а я блював йому на підлогу. Тепер він був не так вороже налаштований, хоча я був би дурнем, якби вважав, що це щось більше за перемир’я,— радше пауза у військових діях, доки ми розбиралися зі спільним ворогом. Він кивнув головою на два стільці, що стояли за столом навпроти нього.
— Є новини? — запитав я,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дим і попіл, Абір Мукерджі», після закриття браузера.
