Читати книгу - "Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса, Нікос Казандзакіс"

Нахилившись до ченця, він запитав:

— Як тебе звати, діду? І куди це ти поспішаєш?

— Захаріасом звати мене. Взяв я свою торбину та й утік. Утік, бо не можу більше. Скажи ж і мені своє ім’я, земляче, будь ласкавий.

— Канаваро.

— Не можу більше витримувати, брате Канаваро. Христос цілу ніч реве й не дає мені спати. Я теж реву разом з ним, а ігумен — горів би він у геєні вогненній! — кличе мене сьогодні вранці: «Гей, Захаріасе,— каже мені,— ти не даєш братам спати, я тебе прожену!» — «Та хто ж то не дає їм спати,— відповідаю,— я чи Христос? То він реве». А той підняв свою ігуменську патерицю, антихрист такий, і ось, ось — дивіться!

Він зняв скуфію — крізь волосся видніла велика закривавлена гуля.

— Тоді я забрав свої пожитки й махнув геть.

— Ходімо з нами в монастир,— сказав Зорбас,— я тебе помирю з ігуменом. Ходімо за компанію, покажеш нам дорогу, сам бог нам тебе послав.

Старий хвилинку подумав, і очі його спалахнули.

— А що ви мені дасте? — нарешті спитав він.

— А чого б ти хотів?

— Сушеної тріски та пляшку коньяку.

Зорбас нахилився, пильно придивляючись до нього:

— А чи не сидить у тобі якийсь диявол, Захаріасе?

Чернець здригнувся й здивовано запитав:

— Звідки ти знаєш?

— Я йду із Святої гори,— відповів Зорбас,— то дещо знаю.

Старий похилив голову й прошепотів ледь чутно:

— Таки сидить.

— І він хоче сушеної тріски й коньяку?

— Так, хоче, будь він проклятий!

— Ну що ж; згода! Може, він ще й курить? — Зорбас кинув старому сигарету. Той вправно підхопив її.

— Курить, курить, проклятущий,— відповів чернець, дістав із пазухи кремінь, кресало й трут, запалив і вдихнув дим на повні груди.

— В ім’я Христа! — мовив він, підняв свою залізну палицю, обернувся кругом і пішов попереду нас.

— А як звати диявола, що сидить у тобі? — запитав Зорбас і підморгнув мені.

— Йосифом,— відповів чернець не оглядаючись.

Товариство напівбожевільного ченця не подобалося мені; калічний розум, як і скалічене тіло, завжди викликали в мені якусь суміш співчуття й відрази. Але я мовчав, давши Зорбасові робити, що хоче.

На свіжому повітрі в нас розпалився апетит, отож ми розташувалися під величезною сосною й розв’язали торбину. Чернець ласо нахилився над нею, чекаючи, що звідти покажеться.

— Е-е,— вигукнув Зорбас,— не облизуйся, отче Захаріасе! Сьогодні великий понеділок; ми масони, тому їстимемо м’ясо, курчатко, бог нам простить. А для твоєї святості маємо халву й оливки, прошу!

Старий погладив масну бороду.

— Я,— мовив він покаянно,— я, Захаріас, пощуся.

Поїм оливок та хліба, ну й зап’ю водою... Але Йосиф — він же диявол — не поститься, він теж їстиме м’ясо, брати мої, і питиме вино з вашої пляшки, будь він проклятий!

Захаріас перехрестився, похапцем покуштував хліба, халви, оливок, утер долонею рота, випив води і знову перехрестився, ніби вже наївся.

— А тепер,— сказав він,— черга розпроклятого Йосифа...

І накинувся на курча.

— Їж, дияволе,— сердито бурмотів він, відкушуючи великі шматки.— Їж, бодай ти подавився!

— Чудово, ченче! — з запалом вигукнув Зорбас.— Бачу, в тебе губа не з лопуцька.— І обернувся до мене: — Як тобі здається, хазяїне?

— Та не гірша, ніж у тебе,— відповів я, сміючись.

Зорбас подав ченцю пляшку з вином.

— Хлебчи, Йосифе!

— Пий, бодай ти обпився! — крикнув старий, схопив пляшку й добряче приклався до неї.

Сонце припікало, і ми відсунулися глибше в тінь. Від ченця кисло тхнуло потом і ладаном, він розімлів од спеки, і Зорбас перетяг його в тінь, щоб не так смердів.

— А як ти став ченцем? — запитав Зорбас, якого після ситної їди потягло на розмову.

Чернець захихотів:

— Може, думаєш, від святості? Де там! Від злиднів, брате, від злиднів. Не було чого їсти, то спало мені на думку: піду-но я в монастир, аби не здохнути з голоду!

— Ну й що, задоволений?

— Слава богу! Я часто зітхаю, але ти на те не зважай: не по цьому світу я зітхаю — срав я на нього, вибачайте і щодня серу. А зітхаю по царству небесному. Я не можу без жартів, викидаю всілякі коники, а ченці дивляться на мене й сміються, однак усі лають мене, кажуть, що в мені сім чортів сидить, та я їм відповідаю: «Не може бути, бог любить сміх. Коли-небудь він мені скаже: іди-но сюди, сміхуне, іди, розвесели мене!» Отак я й потраплю до раю, як блазень, точно вам кажу.

— О, та ти, бачу, хитра штучка! — зауважив Зорбас і підвівся.— Рушаймо, щоб дістатися завидна.

Чернець знову повів нас. Ми підіймалися схилом гори, а мені здавалося, що я підводжуся над своїми внутрішніми обширами, переходжу від приземлених думок до все вищих і вищих, від зручних рівнинних уявлень до осягнення безміру.

Раптом чернець зупинився:

— Богородиця Месниця! — мовив він і показав на невеличку каплицю з гарненьким круглим куполом.

Він упав ниць, перехрестився.

Я спішився і ввійшов у прохолодну склепінчасту кімнатку. У ніші в стіні висіла стара ікона, почорніла від диму, обвішана срібними дарами, перед нею непогасно горіла срібна лампадка.

Я уважно роздивився ікону. Люта войовнича богородиця з міцною шиєю, із суворим неспокійним поглядом діви; вона тримала не дитя — в її руці був довгий прямий спис.

— Горе тому, хто зачепить монастир! — схвильовано сказав чернець.— Вона кидається на такого й протинає його списом. У давні часи налетіли були алжірці і спалили монастир. Чим це їм, проклятим, обернулося, як ти думаєш? Коли вони вже забиралися геть і проходили мимо цієї каплички, богородиця злетіла з ікони й вибігла надвір, та як кинеться на них, як почала бити — всіх перебила. ДІД мій згадував, що їхніми кістками був усіяний весь ліс. Відтоді богородицю називають Месницею, а раніше називали Милостивою.

— А чому ж вона не сотворила дива, отче Захаріасе, ще до того, як згорів монастир? — запитав Зорбас.

— На все воля Всевишнього! — відповів чернець, тричі перехрестившись.

— Ти ба! Всевишнього! — пробурмотів Зорбас і сів на мула.— Вперед!

Минуло небагато часу, і перед нами на гірському плато постав між сосон великий монастир богородиці, оточений високими скелями. Тихий, усміхнений, усамітнений од світу в цій високій