Читати книгу - "Кімната"

— Тепер дев’ята п’ятдесят сім! — вигукую я.

Для Ма він замаленький. Цього годинника Норін принесла для мене. Вона показує, як треба його застібати.

— Щодня якісь подарунки. Ще дитину мені зіпсуєте, — бурчить Ма, піднімаючи маску, щоб знову висякатися.

— Лікар Клей сказав, що хлопцеві треба дати почуття контролю, — пояснює Норін і звертається до мене (коли вона всміхається, її очі мимоволі мружаться): — За домом не сумуєш?

— За яким ще домом? — Ма зачудовано дивиться на неї.

— Даруйте, я не...

— Це був не дім, а звуконепроникна комірка!

— Я бовкнула не подумавши, пробачте мені, — ніяковіє Норін і спішно йде.

Ма нічого не каже: вона пише щось у своєму записнику.

Якщо Кімната не була нашим домом, то ми бездомні?

Вранці, вітаючись, я ляскаю лікаря Клея по піднесеній долоні, і він від цього в захваті.

— Навіщо носити ці маски, як у нас і так сильна застуда? Це ж безглуздо! — каже Ма.

— Ну, щоб не підчепити чогось гіршого, — відповідає лікар Клей.

— Але ж коли треба висякатися, нам усе одно доводиться піднімати маску...

Він знизує плечима:

— Робіть, як знаєте.

— Маски геть, Джеку, — каже мені Ма.

— Ура!

Ми кидаємо маски в смітницю.

Лікар Клей дістає картонну коробочку з пастелями. На ній написано «120» — от їх скільки! Усі вони мають кумедні назви, написані маленькими буквами збоку. Тут є «атомний мандарин», «пістрявець-кучерявець», «черв’як-мізинчик», «відкритий космос» (а я й не знав, що космос має колір!), «володар пурпурових гір», «тарарам», «жовтець-блідець» і «дика синя безвість». Назви деяких пастелей навмисно написано неправильно, щоб було смішно. Наприклад, «чудусія». Але, як на мене, це зовсім не смішно. Лікар Клей каже, що я можу малювати всіма пастелями, однак я вибрав ті п’ять кольорів, що були в Кімнаті, — синій, зелений, помаранчевий, червоний і бурий. Він питає, чи можу я намалювати Кімнату, проте я вже малюю бурий зореліт. У коробці є навіть біла пастель, та чи розгледиш її на папері?

— Ану ж папір чорний? — мовить лікар Клей. — Або червоний?

Він дає мені аркуш чорного паперу, і я бачу, що це правда: білий колір добре видно на чорному тлі.

— А що то за квадрат навколо зорельоту?

— Стіни, — пояснюю я.

Я малюю себе в образі дівчинки, яка махає рукою на прощання, а ще — малого Ісуса й Івана Хрестителя. Вони зовсім голі, бо довкола сонячно від жовтосяйного обличчя Бога.

— А де твоя Ма на цьому малюнку?

— Вона отут, унизу, куняє.

Справжня Ма сміється й сякається, чим нагадує про те, що й мені час видути носа, бо з нього весь час капає.

— А той чоловік, що ти його звеш Старим Ніком, теж тут?

— Звісно, він сидить у цьому кутку, у своїй клітці.

Я малюю Старого Ніка й грубезні ґрати; він їх гризе. Ґрат десять, це найсильніше число, навіть янгол не зміг би розірвати їх лютувальною лампою. Ма каже, що янгол ніколи не рятуватиме поганих людей. Я показую лікареві Клею, що можу полічити до 1000 029 і ще далі, коли захочу.

— Я знаю одного маленького хлопчика, який, нервуючись, без кінця перелічує ті самі речі й не може спинитися.

— Що за речі? — питаю я.

— Лінії на тротуарах, ґудзики й усе таке.

Я думаю, що ліпше б той хлопчик лічив свої зуби, бо вони завжди з ним, якщо, звісно, не випали.

— Ви повсякчас торочите про страх розлуки, — каже Ма лікареві Клею, — проте ми з Джеком не збираємося розлучатися.

— Але ж ви тепер не самі в цьому світі, чи не так?

Ма жує губу. Вони говорять про соціальну інтеграцію та самокатування.

— Ваш найліпший учинок — те, що ви витягли його звідти якнайраніше, — каже лікар. — У п’ять років діти ще дуже пластичні.

Одначе ж я не з пластику — я справжній хлопчик.

— ...Він ще надто малий і, найпевніше, зможе все забути, — провадить лікар. — Це було б для нього благо.

Гадаю, по-іспанському це означає жарт.

Мені хочеться ще побавитися лялькою з язиком, але наш час вийшов і лікареві Клею треба йти грати з пані Ґарбер. Він каже, що я можу залишити собі цю ляльку до завтра, хоч вона належить йому.

— Чому?

— Ну, в цьому світі все кому-небудь належить.

Як і мої шість нових іграшок, п’ять нових книжок і ще Зубчик, бо, гадаю, Ма він більше не потрібен.

— За винятком, звісно ж, речей, що належать усім, як-от річки чи гори, — зауважує лікар Клей.

— Чи вулиці?

— Твоя правда, вулицями теж користуються всі.

— Я біг вулицею.

— Авжеж, коли тікав.

— Бо ми не належали Старому Нікові.

— Саме так, — усміхнено каже лікар Клей. — А ти знаєш, кому належиш, Джеку?

— Ага.

— Самому собі.

Тут він помиляється, я належу Ма.

У клініці ми завжди відкриваємо для себе щось нове. Тут навіть є кімната з отакецьким телевізором.

Дізнавшись про це, я стрибаю з радощів, бо сподіваюся побачити Дору й Губку Боба, яких уже не бачив цілу вічність. Але в телевізорі показують гольф, що його переглядають троє дідусів. Як їх звуть, я не знаю.

У коридорі я згадую лікареві слова й питаю:

— А що таке благо?

— Га?

— Лікар Клей сказав, що я з пластику і скоро все забуду.

— А, — відповідає Ма. — Він уважає, що ти більше ніколи не згадуватимеш Кімнату.

— Я згадуватиму, — кажу я й зачудовано позираю на Ма. — А що, я маю її забути?

— Не знаю.

Тепер вона весь час так говорить. Ма відійшла далеко вперед. Вона вже біля самісіньких сходів, і мені доводиться бігти, щоб наздогнати її.

По обіді Ма каже, що нам треба знову йти на прогулянку.

— Якщо ми весь час сидітимемо в палаті, то нащо тоді була потрібна наша Велика Втеча?

Її голос стає скрипучим, і вона береться зав’язувати шнурки.

Я надіваю шапку, окуляри, взуваю черевики, мащу обличчя липкою