Читати книгу - "Брама Птолемея, Джонатан Страуд"

Управителька виявилася низенькою гладенькою леді середнього віку. Її шпакувате волосся було зачесане назад і заколоте шпилькою з полірованого китового вуса. Гостей вона зустріла ласкаво, хоч і стримано:

— То, виходить, ви з посольства Савського царства?

Я церемонно вклонився:

— Так, мадам. Ваша проникливість не знає меж.

— Еге ж, дівчина щойно доповіла мені… А я й не знала, що Савське царство — незалежна держава. Я думала, що це частина Арабської конфедерації…

Я завагався:

— Хм-м… Бачте, мадам, це невдовзі зміниться. Ми скоро доб’ємося самоврядування. Власне, члени нашої династії для того й прибудуть, щоб відзначити цю подію.

— Зрозуміло… Небезпечна річ — оте самоврядування! Сподіваюся, Савське царство не слугуватиме зразком для нашої імперії… Гаразд, зараз я покажу вам наш типовий номер. Наш готель вельми престижний — це ви, напевно, знаєте й так, — і надзвичайно привілейований. Наша система безпеки створена чарівниками з уряду. При кожному номері є якнайсучасніші вартові демони…

— Та невже? При кожному номері?

— Так… Пробачте, мені треба взяти ключ. Я повернуся за хвилину..

Управителька поспіхом подалася геть. Жінка-дипломат обернулася до мене.

— Бартімеусе, ти бовдурі — просичала вона. — Ти ж присягався, що Савське царство досі існує!

— Воно й існувало… востаннє, коли я там був.

— То коли ж саме це було?

— Років з п’ятсот тому… Ну, гаразд. Не сердься.

— Щось Годж не дуже квапиться, — пробасив дипломат-здоровань.

— А він узагалі вміє читати? — поцікавився я. — Це може бути вразливим місцем нашого плану..

— Звичайно, вміє… Цить! Вона повертається!

— Ось ключ, панове. Зробіть таку ласку..

Управителька подалася вперед напівтемним коридором. Усюди було видно дубові панелі, дзеркала в позолочених рамах і нікому не потрібні горщики на підставках. Ідучи, управителька показувала нам різні склепінчасті проходи:

— Там у нас їдальня. Оздоблена в стилі рококо, зі справжнім розписом Буше. Далі, за нею, — кухня. Ліворуч — велика вітальня: єдина кімната, де дозволяється використовувати демонів. У всіх інших місцях це заборонено, бо демони — істоти нечупарні, галасливі й огидні. Особливо джини… Ви щось сказали, сер?

Кормокодран уже люто захрипів, проте відразу замовк:

— Ні, нічого…

— Скажіть, будь ласка, — провадила управителька, — а Савським царством теж правлять чарівники? Так, я розумію — мені слід було б це знати, та мені, на жаль, так мало відомо про інші країни… Тут і у власній країні клопоту вистачає, де вже там цікавитись іноземцями, більшість з яких — самі дикуни й людожери… Ось ліфт. Зараз ми піднімемось на третій поверх.

Управителька й дипломати зайшли в ліфт — і обернулися до дверей. Коли двері вже зачинялися, долинуло дзижчання. Непомітно для управительки крізь майже зімкнену щілину пролетіла бридка комаха — геть обсаджена колючками й смердюча, — сіла на рукав жінки-дипломата й підповзла до її вуха. І щось коротенько прошепотіла.

Жінка обернулася до мене — й самими вустами промовила: «Номер двадцять три».

Я кивнув. Потрібні відомості були у нас. Четверо дипломатів з Савського царства перезирнулись. Усі, як один, поволі схилили голови — і втупились у низеньку управительку. Та тим часом самовдоволено розводилась про вигоди готельної сауни, не помітивши, що настрій у ліфті якось відразу змінився.

— Не треба, — сказав я по-арабськи. — Її можна просто скрутити.

— А якщо вона верещатиме? — заперечила жінка-дипломат. — І до того ж, куди нам її подіти?

— Та й справді.

— Ну, то давай!

Старий ліфт підінімався повільно, та нарешті доповз до третього поверху. Двері відчинились. Із ліфта вийшли четверо дипломатів, за якими з дзижчанням летіла комаха. Один з дипломатів, здоровань, копирсався в зубах шпилькою з китового вуса. Закінчивши це, він устромив шпильку в землю великого горщика з пальмою — й затупотів порожнім коридором услід за іншими.

Побачивши двері двадцять третього номера, ми зупинились.

— Що тепер? — прошепотіла Мвамба.

Аскобол нетерпляче махнув рукою:

— Постукаймо. Якщо він там, то ми висадимо двері й скрутимо його. А якщо ні… — потік Аскоболового натхнення вичерпався, й він замовк.

— Ходімо всередину й зачекаймо! — запропонував Годж, кружляючи над нашими головами.

— Ця жінка згадувала про вартового демона, — попередив я. — Доведеться давати собі раду ще й з ним.

— Гадаєш, ніби це так важко?

Компанія дипломатів підійшла до дверей. Мвамба постукала. Ми чекали, оглядаючи коридор. Усе було тихо.

Мвамба постукала ще раз. Кругла панель у центрі дверей заворушилася. Дерево розпливалось, набуваючи помалу обрисів обличчя. Нарешті обличчя сонно моргнуло й промовило пискливим, гугнявим голосом:

— Нікого немає! Завітайте, будь ласка, пізніше.

Я позадкував і оглянув низ дверей:

— Щілина дуже вузька. Чи зможемо ми протиснутись?

— Навряд, — відповіла Мвамба. — Хіба що до замкової шпарини, якщо перетворитись на дим.

Аскобол захихотів:

— Бартімеусу й перетворюватись не треба! Погляньте на його нижню половину — вона вже прозора![69]

Кормокодран, спохмурнівши, оглянув свої масивні груди:

— Я не певен, що зможу перетворитись на дим…

Вартовий демон, який усе це чув, стривожився.

— Нікого немає! — прогугнявив він знову. — Будь ласка, не намагайтесь увійти. Інакше я буду змушений вжити заходів!

Аскобол підійшов ближче:

— Що ти за дух? Напевно, біс?

— Так, сер! Я справді біс! — пихато відповів демон.

— Скільки рівнів ти бачиш? П’ять? От і гаразд — оглянь нас на п’ятому рівні. Ну, що тобі видно?.. Ага, тепер ти затремтів?

Обличчя на дверях гучно ковтнуло слину:

— Трохи затремтів, сер… Дозвольте спитати: а що це за туманна пляма з правого боку?

— Це Бартімеус. Не звертай на нього уваги… Але решта з нас — дужі й безжальні, і ми вимагаємо, щоб ти пустив нас у номер. Що ти скажеш?

Мовчанка. Тяжке зітхання:

— Я зв’язаний, сер. Я мушу опиратися вам.

Аскобол вилаявся:

— Тоді ти підписав собі смертний вирок! Ми — могутні джини, а ти — мізерна пляма бруду. Що ти сподіваєшся зробити?

— Я можу підняти тривогу, сер. Саме це я щойно й зробив.

Долинуло тихе ляскання, ніби десь лопали пузирі, що спливали з дна киплячого болота. Дипломати озирнулись: обабіч них, уздовж усього коридору, з килима виринали голови. Ці голови були довгасті, наче м’ячі для реґбі, блискучі й чорні, мов жуки, з блідими очима, посадженими біля самісінької основи. Кожна з голів, відірвавшись від підлоги, злітала в повітря, тягнучи за собою звивисту смугу щупалець.

— Із цим треба розібратися швидко, тихо й чисто, — зауважила Мвамба. — Гопкінс не повинен знати, що тут коїться.

— Твоя правда.

Голови з загрозливим мовчанням попливли до нас.

Ми не стали чекати, що вони робитимуть. Ми почали діяти — кожен відповідно до своїх власних здібностей. Мвамба скочила на стіну, видряпалась на