Читати книгу - "Брама Птолемея, Джонатан Страуд"

стелю — і в подобі ящірки заходилася жбурляти Спазмами в найближчі голови. Годж умить виріс до свого звичайного розміру, струснувсь — і безліч отруйних стріл полетіли у ворогів. З плечей Аскобола виросли оперені крила, він пурхнув у повітря — й випустив Вибух. Кормокодран обернувся людиною-кабаном. Опустивши ікла, він ворухнув масивними плечима — й кинувся битись навкулачки. Що ж до мене, то я майнув за найближчий горщик із пальмою, виставив Щит — найміцніший, який тільки міг, — і щосили намагався залишатись непомітним[70].

Ховаючись за найбільшими листками пальми, я мимоволі замислився: яку, власне, загрозу становлять ці голови? Невдовзі, одначе, я про це довідався. Тільки-но пара голів підлетіла ближче, як вони запрокинулись назад, щупальця розсунулись — і з трубочок, схованих між ними, линули струмені чорної рідини, що облила все довкола. Найбільше дісталося Кормокодрану. Він заревів з болю: рідина, що потрапила йому на тіло, спалювала його сутність — вона сичала, бралася бульбашками, роз’їдала його подобу. Проте Кормокодран не збирався відступати. Навпаки, він ринув уперед, крутнув ікластою довбешкою — й голова полетіла вглиб коридору. Аскоболів Вибух влучив у ще одну голову — та розлетілася в повітрі, чорна рідина бризнула на стіни, зачепивши й Кормокодрана, а кілька крапель потрапили навіть на горішнє листя моєї вірної пальми.

Мвамба, що звисала зі стелі, майнула вбік — на неї потрапили хіба що найдрібніші з чорних бризок. Натомість її Спазми швидко знайшли свою ціль: кілька голів закрутились на місці й почали розвалюватись на шматки. Годжеві теж пощастило влучити в кількох своїми отруйними стрілами: поранені ним голови розпухли, пожовкли, попадали на килим, а потім розпливлись і зникли.

Голови, однак, виявились напрочуд верткими. Вони крутились туди-сюди, бокуючи від стріл, Спазмів та Вибухів і намагаючись зайти джинам за спини, щоб звідти атакувати. Коридор, проте, виявився замалий для таких маневрів: до того ж, Кормокодран сповнився бойового шалу. З обпеченими іклами, з розмитим, задимленим писком, він гарчав і нападав, вимахував кулаками, хапав за щупальця, чавив голови ратицями, ніби не помічаючи рідини, що бризкала на нього. Проти такого ворога головам було не встояти. Менше ніж за хвилину остання з них безсило впала на підлогу. Битва скінчилася.

Мвамба зіскочила зі стелі, Аскобол м’яко приземлився на килим, я витончено вислизнув з-за пальми. Ми оглянули коридор: еге ж, уранці прибиральницям тут буде чимало роботи! Половину стін було залито чорною рідиною — вона сичала, пінилась і струмками текла на підлогу. Увесь коридор був заляпаний плямами, недогарками й застиглим слизом. Навіть горщик, за яким я ховався, геть обгорів спереду. Я обережно розвернув його, щоб продемонструвати з кращого боку.

— От і все! — бадьоро сказав я. — Як ви гадаєте, чи помітить щось тепер Гопкінс?

Кормокодрану було недобре. Кабанячу голову було майже не впізнати, ікла почорніли, яскраве татуювання геть-чисто стерлося. Накульгуючи, він підійшов до дверей двадцять третього номера, звідки біс, моргаючи, спостерігав за битвою.

— Ну, друже, — мовив Кормокодран, — тепер доведеться вирішувати, як саме виконати твій смертний вирок.

— Стривайте! — вигукнув вартовий демон. — Навіщо така жорстокість? Нашій незгоді настав кінець!

— Чому ж? — примружив очі Кормокодран.

— Бо особа, що винаймає цей номер, уже повернулась, і ви можете розібратися з ним особисто. На все добре! — Волокна дерева розгладились, і обличчя демона зникло.

Зо дві секунди ми стояли, міркуючи, над загадковими словами біса. Потім поволі обернулись — і подивились назад.

На півдорозі між нами й ліфтом стояв чоловік.

Він, вочевидь, тільки-но прийшов знадвору, бо на ньому було зимове пальто зверх темно-сірого костюма. Голова в нього була непокрита, волосся — трохи розтріпане вітром. Русяве пасмо спадало на обличчя — не молоде й не старе. Це був той самий чоловік, якого я бачив у парку: худорлявий, із пташиними грудьми, нічим не прикметний. У лівій руці він тримав пластиковий пакунок із книжками. І все ж у ньому було щось таке, що пробудило в мене тривожні спогади… так само, як і минулого разу. Що ж це було? Я ладен був заприсягтися, що ніколи раніше не бачив Гопкінса.

Я оглянув його на всіх сімох рівнях. Важко сказати напевно, та його аура здалася мені трохи потужнішою, ніж у звичайної людини. Однак можливо, що це просто примарилось мені через освітлення. Принаймні він був людиною, а не джином.

Пан Гопкінс подивився на нас. Ми — на нього.

Він посміхнувся, обернувся й кинувся навтікача.

Ми помчали за ним: Аскобол і Мвамба — на чолі, за ними — Годж, наступний — я, намагаючися берегти сили, а останнім — старий бідолаха Кормокодран[71]. Добігши до рогу, ми звернули в закапелок із ліфтами.

— Куди він подівся?

— Туди! Мерщій на сходи…

— Вгору чи вниз?

Я побачив, як десь унизу промайнув чийсь рукав.

— Униз! Негайно! Перемініть подобу!

В повітрі замерехтіло. Мвамба обернулася птахом з чорно-зеленими крилами — і пурхнула вниз. Аскобол перетворився на грифа — менш розумний вибір, бо так йому було важче розвертати своє тіло на сходах. Годж зменшився — й стрибнув на поруччя в подобі моторошного ящура-панґоліна. Скрутившись клубком, щоб лусочки захищали його, він упав у шахту. Нам з Кормокодраном було найважче — довелося щодуху наздоганяти їх пішки.

Спустившись на перший поверх, ми проскочили двері й вибігли в коридор. Я зупинився — й мене тут-таки збив з ніг Кормокодран, що сліпо сунув уперед.

— Куди вони побігли?

— Не знаю. Ми загубили їх… Ні! Чуєш?

Відшукати моїх колег неважко — вони завжди там, звідки чути крики й вереск. Цього разу шарварок лунав з їдальні. Невдовзі з арки, що вела туди, посунув натовп людей — гості разом зі служниками, — і з галасом помчав коридором. Ми зачекали, поки це скінчиться, й кинулися до їдальні. Проминувши купу поламаних меблів, столового срібла й потрощеного посуду, ми опинилися в кухні.

Аскобол озирнувся.

— Мерщій! — вигукнув він. — Ми оточили його!

Циклоп стояв на металевій мийці, показуючи вглиб кухні. Ліворуч від нього Мвамба перекривала прохід між двома стойками зі сковорідками: її лускатий хвіст ліниво гойдався туди-сюди, а довгий роздвоєний язик мерехтів у повітрі. Праворуч хижо їжачив свої отруйні колючки Годж, який вискочив на кухонний стіл. Усі троє пильно дивилися в дальній куток, де причаївся втікач. Позаду нього була стіна без вікон і дверей. Він не мав жодної змоги втекти.

Ми з Кормокодраном зайняли свої місця. Аскобол поглянув на нас.

— Цей дурень відмовляється здатись по-доброму, — просичав він. — Треба його трохи налякати. Годж уже випробував на ньому своє божевільне хихотіння —