Читати книгу - "Тінь та кістка, Лі Бардуго"

Баґхрине полегшення важко було з чимось сплутати, проте часу вона не гаяла.

— Ти можеш вислизнути з палацу сьогодні вночі разом з акторами. Прямуй на захід. Коли дістанешся до Ос Керво, знайди там «Ферлорен». Це керчинське торгове судно. За твій квиток уже заплатили.

Мої пальці застигли на ґудзиках кефти.

— Ти хочеш, аби я вирушила до Західної Равки? Самотужки перетнула Зморшку?

— Я хочу, щоб ти зникла, дівко. Тепер ти достатньо сильна, щоб подорожувати Зморшкою на самоті. Це буде легким завданням. А ти як думаєш, чому я стільки часу витратила на заняття з тобою?

Ще одна річ, про яку я не завдала собі клопоту замислитися. Дарклінґ наказав Баґхрі залишити мене у спокої. Я гадала, що він захищає мене, проте чоловік, напевно, просто хотів, аби я залишалася слабкою.

Скинувши кефту, я натягла через голову туніку з грубої вовни.

— Ти з самого початку знала, що він задумав. Чому ж розповіла мені аж тепер? — запитала я. — Чому сьогодні?

— Наш час добігає кінця. Я ніколи по-справжньому не вірила, що він знайде стадо Морозова. Це невловимі створіння, складова старої науки, вони виникли в самісінькому серці світу. Проте я недооцінила його людей.

«Ні, — подумала я, натягуючи шкіряні бриджі й черевики. — Ти недооцінила Мала». Мала, котрий умів полювати й вистежувати, як ніхто інший. Мала, котрий міг розгледіти кролика серед каміння. Мала, котрий міг знайти оленя й віддати мене, віддати нас усіх під Дарклінґову владу, навіть не зрозумівши цього.

Баґхра простягла мені товстий коричневий дорожній плащ, підбитий хутром, важку хутряну шапку і широкий ремінь. Застібаючи його на талії, я знайшла пришитий мішечок з грошима, ніж і кисет із моїми шкіряними рукавичками, дзеркальця яких були надійно запхані всередину.

Жінка вивела мене крізь невеличкі двері й простягнула шкіряний дорожній мішок, який я закинула на плечі. Баґхра показала на інший бік маєтку, де вдалині миготіли вогні Ґранд-Палацу. Я приголомшено збагнула, що вечірка досі в розпалі. Здавалося, наче відтоді, коли я вийшла з бальної зали, минули роки, та насправді спливло не більше години.

— Іди до лабіринту з живоплоту, а там повернеш ліворуч. Тримайся подалі від освітлених доріжок. Дехто з акторів уже їде. Знайди готовий до від’їзду фургон. Їх перевіряють лише дорогою до палацу, тож ти, мабуть, будеш у безпеці.

— Мабуть?

Баґхра проігнорувала моє запитання.

— Коли покинеш Ос Альту, намагайся уникати головних шляхів. — Вона простягла мені запечатаний конверт. — Ти тесля-­кріпачка і прямуєш до Західної Равки, де маєш зустрітися зі своїм новим паном. Зрозуміла?

— Так, — кивнула я, серце в грудях несамовито загупало. — Чому ти допомагаєш мені? — раптом запитала я. — Чому зраджуєш власного сина?

На мить вона, виструнчившись, мовчки застигла в затінку Маленького Палацу. Потім повернулася до мене, і я налякано позадкувала, адже побачила так чітко, наче стояла над урвищем: безодня. Безмежна, чорна й роззявлена, безкінечна порожнеча занадто довгого життя.

— Багато років тому, — тихо озвалася жінка, — ще до того, як він почав мріяти про Другу армію, до того, як зрікся власного імені та став Дарклінґом, він був геніальним, талановитим хлопчиком. Це я дала йому його амбіції. Я дала йому його пиху. І коли прийшов час, саме мені слід було його зупинити. — Баґхра посміхнулася, і кривенька посмішка була сповнена такого зболеного суму, що на неї важко було дивитися. — Ти думаєш, наче я не люблю свого сина, — сказала вона. — Але я люблю його. І саме тому, що люб­лю, не дозволю йому зробити те, чого не можна пробачити.

Вона озирнулася на Маленький Палац.

— Завтра вранці поставлю біля твоїх дверей служника, який присягатиметься, що ти захворіла. Спробую виторгувати нам якомога більше часу.

Я прикусила губу.

— Сьогодні. Постав служника вже сьогодні вночі. Дарклінґ може… може прийти до моєї кімнати.

Я очікувала, що Баґхра знову сміятиметься з мене, та вона натомість лише похитала головою і м’яко сказала:

— Дурненьке дівчисько.

Мені легше було б знести її презирство.

Подивившись на землі маєтку, я подумала про те, що чекало на мене. Чи справді я збиралася зробити це? Довелося придушити паніку.

— Дякую, Баґхро, — промимрила я, — за все.

— Гм-кхм, — відповіла вона. — Іди вже, дівко. Поквапся й уважай на себе.

Я повернулася до неї спиною й побігла.

Безкінечні дні тренувань із Боткіном дозволили мені чудово вивчити обійстя. Я була вдячна за кожну годину, коли, спітнівши, бігала моріжками та між дерев. Баґхра прикрила мене з усіх боків тоненькими витками чорноти, які загортали мене в темну мантію, коли я наближалася до Ґранд-Палацу. Цікаво, Марія з Надею досі танцюють усередині? Чи розмірковує Женя, куди я поділася? Я викинула ці думки з голови. Боялася надто ретельно замислюватися про те, що роблю, про те, що залишаю позаду.

Театральна трупа вантажила до фургона реквізит і вішалки з костюмами, а погонич уже стискав віжки й криком наказував усім поквапитися. Один з акторів сів поруч із ним, а решта набилися в невелику бричку, запряжену поні, про появу якої повідомив спів дзвіночків. Я прожогом кинулась у фургон і проклала собі шлях між елементами декорацій, прикриваючись мішком із покинутим одягом.

Поки ми з гуркотом долали довгу гравійну доріжку та ворота палацу, я й не дихала. Впевнена була, що будь-якої миті хтось здійме тривогу і нас зупинять. Мене з ганьбою витягнуть із фургона. Проте колеса підстрибували,