Читати книгу - "Тінь та кістка, Лі Бардуго"

Я намагалася пригадати маршрут, яким ми проїхали з Дарк­лінґом, коли він віз мене містом багато місяців тому, але тоді була такою втомленою і приголомшеною, що у спогадах залишилася тільки безглузда мішанина маєтків та імлистих вулиць. Зі своєї схованки бачила я небагато, а визирнути назовні не наважувалася. З моїм щастям саме в цю мить хтось проходитиме повз і помітить мене.

Залишалося сподіватися, що мені вдасться дістатися якомога далі від палацу, перш ніж помітять мою відсутність. Я не знала, скільки часу Баґхрі вдасться відволікати увагу, і мріяла, аби візник дужче підганяв коней. Коли ми перетнули міст і в’їхали до торговельного містечка, я дозволила собі ледь чутно зітхнути з полегшенням.

Крізь дерев’яні дошки фургона всередину заповзало холодне повітря, і я була вдячна Баґхрі за її товстий плащ. Я була ви­снажена, мені було незручно, та понад усе діймав страх. Я тікала від наймогутнішого в Равці чоловіка. Він спустить з повідця Гришу, Першу армію і, мабуть, навіть Мала з трекерами, аби лише знайти мене. Які шанси самотужки перетнути Зморшку я маю? А якщо вдасться дістатися до Західної Равки й потрапити на «Ферлорен», що тоді? Я самотою опинюся в чужій країні, мовою якої не розмовляю і де нікого не знаю. На очах забриніли сльози, і я розлючено змахнула їх. Подумала, що варто мені розплакатись, як більше не зможу зупинитися.

На світанку ми проїхали кам’яними вулицями Ос Альти й ви­їхали на широку брудну Ві. Зазоріло, зійшло сонце. Кінець кінцем я задрімала, але страх та незручність майже цілу дорогу заважали спати. Коли сонце застигло високо в небі, а я почала пітніти в товстому плащі, фургон зупинився.

Я наважилася визирнути над бортом екіпажа. Ми стояли позаду чогось схожого на корчму чи заїжджий двір.

Я витягла ноги. Обидві ступні заклякли, і я скривилася, коли кров, завдаючи болю, знову потекла до пальців.

Почекавши, поки візник і решта членів трупи зайдуть усе­редину, я вислизнула зі схованки. Вирішила, що привертатиму більше уваги, якщо скрадатимусь, тож виструнчилась і жваво обійшла будівлю, щоб приєднатися до натовпу бричок і людей на головній вулиці села.

Довелося трохи попідслухати чужі розмови, та незабаром я довідалася, що опинилася в Балакірєві. Це було маленьке містечко на західних околицях Ос Альти. Мені пощастило — ми рухалися в правильному напрямку. У поїздці я перелічила гроші, отримані від Баґхри, і спробувала скласти план. Найшвидше я зможу подорожувати верхи на коні, та водночас самотня дівчина з достатньою сумою грошей, аби купити скакуна, приверне увагу. Насправді необхідно було вкрасти коня, але я не знала, як до цього підступитися, тож вирішила просто йти далі.

Виходячи з містечка, я зупинилася біля ятки на базарі, щоб купити трохи твердого сиру, хліба і в’яленого м’яса.

— Зголодніла, еге ж? — запитав старий беззубий продавець, дещо надміру пильно розглядаючи мене, поки я запихала їжу до наплічника.

— Брат зголоднів. Жере як свиня, — сказала я і вдала, наче махаю комусь у натовпі. — Уже йду! — гукнула я й поспіхом рушила геть.

Можна було сподіватися, що чоловік запам’ятає дівчину, котра подорожує з родиною, або навіть краще — взагалі не запам’ятає.

Ніч я провела на крихітному сіннику молочної ферми на узбіччі Ві. Це неабияк відрізнялося від мого прекрасного ліжка в Маленькому Палаці, але я була вдячна за будь-який прихисток і раділа звукам, які видавали тварини навколо. Стишене коров’яче мукання та метушня допомагали почуватися менш самотньою; я скрутилася калачиком і зробила собі з наплічника та хутряної шапки імпровізовану подушку.

А що, як Баґхра помилилася? Лежачи там, я хвилювалася. А що, як вона збрехала? Або просто припустилася помилки? Я могла б повернутися до Маленького Палацу. Могла б спати у власному ліжку, займатися з Боткіном і базікати з Женею. Ця думка була такою звабливою. Якщо я повернуся, чи пробачить мені Дарклінґ?

«Пробачить мені?» Та що зі мною? Саме він хотів надіти мені нашийник і перетворити на рабиню, а мене непокоїть його пробачення? Я перевернулася на другий бік, розлютившись на себе.

Глибоко в душі я знала, що Баґхра мала рацію. Я пригадала слова, які сказала Малові: «Ми всі йому належимо». Я кинула їх розгнівано, не подумавши, бо хотіла завдати болю Маловій гордості. Утім, так само безсумнівно, як і Баґхра, сказала правду. Я знала, що Дарклінґ безжальний і небезпечний, але не зважала на це, залюбки повіривши у свою начебто видатну долю й захоп­лено вважаючи, що чоловік захотів саме мене.

«Чому б тобі просто не визнати, що ти хотіла належати йому? — озвався голос у голові. — Чому б не визнати, що якась частина тебе досі цього хоче?»

Я відігнала цю думку. Спробувала зосередитися на тому, що міг підкинути наступний день, на найбезпечнішому шляху на захід. Я намагалася думати про що завгодно, аби не про буремний колір його очей.

***

Я дозволила собі провести на Ві наступні день і ніч, зливаючись із транспортом, що прямував до Ос Альти чи від’їжджав з неї. Мені було чудово відомо, що Баґхра не зможе довше відволікати увагу, а головні шляхи були занадто ризикованими. Я трималася подалі від них, у лісах та полях просувалася мисливськими стежками чи фермерськими доріжками. Пішки я йшла повільно. Ноги боліли, на пальцях утворилися пухирі, та я змушувала себе прямувати на захід, притримуючись траєкторії сонця на небі.

Уночі я натягала на вуха хутряну шапку і, тремтячи, загорталася в плащ; слухала, як буркає в животі, й малювала в уяві мапи, над якими так довго працювала в затишку Паперового Намету. Я малювала своє повільне просування з Ос Альти до Балакірєва, нишпорення маленькими селами — Черніцин, Керскій, Полвость — і намагалася не втрачати надії. На мене чекав довгий шлях до Зморшки, та єдине, що я могла робити, — не зупинятися і вірити у власне везіння.

— Ти досі жива, — шепотіла я собі в темряві. — Ти досі вільна.

Час від часу я зустрічала фермерів чи інших мандрівників. Убравши рукавички, я стискала в руці ніж і готувалася до неприємностей, та люди мало звертали на мене увагу. Постійно хотілося їсти. Мисливиця з мене завжди була нікудишня, тож я харчувалася вбогими запасами, які зробила в Балакірєві, пила воду зі струмків, а подекуди крала яйце чи яблуко на самотній фермі.