Читати книгу - "Трагедія гетьмана Мазепи"

Ч.), що довжиною й шириною рівнялися пальцю… Рівно стільки ж дістав я від якогось волоха, котрого ми одного разу запросили на вечерю. До цих шматочків додалося бараняче м’ясо, надіслане мені Сірманном, який був майстром королівської кухні. Воно було таке солоне, що ніяк не давалось їсти і разом із кістками важило ледве одну лібру. Ми були змушені роздати його або й зовсім викинути. Це була наша їжа, котру ми в жахливу спеку запивали надмірною кількістю мочаристої води. Навіть її ми не могли мати стільки, скільки б нам хотілося, і пили її лише під час наших зупинок.

Тому що ми не могли взяти з собою якусь посудину, в якій можна б носити воду, доводилось при зупинці відразу випивати чимало води, щоб якось витримати на дальшому відтинку нашого шляху. Мій шлунок від цих вод, так багато випитих, скоро після цього розпухнув, а пухлина на 24 липня значно збільшилась. На сьому неділю Святої Трійці від ваги сідла й мого тіла на хребті мого коня теж намулялась пухлина, а сам кінь занедужав, що наступного дня залишився у нашому війську майже останній.

…Король розмістився на носилках, викладених грубою матерією, і спирався на пишну подушку, його везли двоє сильних коней, з яких один ішов перед носилками, другий за ними. Так він дійшов аж до Бугу, і я його бачив кілька разів. Мазепа їхав у фаетоні з п’ятьма мільйонами золотих, із великими срібними речами, які ми тут і перед тим бачили.

Нарешті 16 липня ми пройшли пустими полями і наблизились до Татарії.

Того самого дня прийшли турки й обдарували короля константинопольським вином і сухарями, розкладеними на чудовому килимі. Баша привітав короля, що саме відпочивав у фаетоні: «Великий Королю! Коли наш непереможний цісар довідався про полтавську поразку Твого війська, зі щирого серця пожалів, що Ти, який дотепер був найпереможніший і славою свого імені наповнив і наш Орієнт, мусив цим неочікуваним падінням уступити переможцеві. Нарешті, о Королю, хай Тебе це нещастя не хвилює, радше пам’ятай, що й Ти людина, підпорядкована людським перемінам. І ми мусили часто зносити подібну долю, але завжди знову набирали силу. Тому, що Ти такий славний, Королю, військо завжди будеш мати! Наш цісар Тобі свято обіцяє свою підтримку».

Між тим привезли кавуни з сухарями, родзинками та іншими земними плодами й продуктами, до яких, коли збігались шведи, прибіг і я. А тому, як пан Дюбен пообіцяв, що я буду між першими, котрі матимуть приступ до сухарів, шведські офіцери – дані туркам на допомогу, щоб їх напористі голодні вояки не скинули до води – зробили мені місце. Подаючи один таляр, взяв я з турецької руки шість сухарів, з котрих кожний своєю вагою дорівнював одній лібрі. Багато шведів, змучених семиденним голодом, за золоті гроші й таляри, добровільно кидані на турецьке судно, діставали ледве два чи три сухарі. Так пройшов день 17 липня.

Наступного дня, 18 липня, король, повідомлений про наближення великої кількості ворогів, дав надвечір наказ до скорого переходу. Згадавши недавню небезпеку й утративши надію на поміч шведських офіцерів, я відвідав короля й стисло оповів йому про свою смертельну небезпеку під час переправи через Дніпро. Найпокірніше просив я у короля забезпечити мені місце між його вояками, що мали переправитись через ріку. Його Величність відповів, що виконає моє прохання і своїм командним голосом наказав панові двірному майстрові Дюбену знайти мені місце між першими.

Весело поспішаємо з гори, на котрій ми близько королівського фаетона під голим небом без жодної тіні вже третій день відпочивали. Навколо не було ніякого дерева або якихось полін, крім дрібних трісок, що їх з усіх сторін зносили для потреб королівської кухні. За всю нашу дорогу через пусті степи ми не побачили жодного дерева, хіба на дві-три верби, що росли при мочаристих місцях, про що вже говорилось. Сюди мандрівники мусять дерево возити з собою або розкладати вогонь з висушеного очерету, що рясно росте при згаданих водах.

Коли ми наближались до Бугу, зустрічали людей, які пропонували нам за невелику ціну добре вино. Вповні ним відсвіжені, без затримки одержуємо дозвіл сісти на судно, кероване п’ятнадцятьма особами. Воно могло взяти 30–40 наших вояків. Щонайменше цілу годину возились на ньому, аж доки не доїхали до протилежного берега.

Ріка Буг бере свій початок на сусідньому Поділлі, де теж вона частково протікає. Вона дуже побільшується притоками, що вельми часто до неї вливаються та густо ділять рівнину цієї країни. В деяких місцях видно, що вона така велика, як у своїй морській дельті. Треба сказати, що своєю шириною вона далеко перевищує Дунай і Дніпро, з яким вона спільно вливається до Чорного моря.

…В Очакові ми мали трунок, званий нардєнки, який я випив жадібніше, ніж вино, яке було вогненно-червоне й липке. Цей напій трохи розріджував травлення і був зроблений з малої кількості вина, розбавленого водою, і з якогось домішаного екстракту.

Наступного дня 21 липня, що на нього припала восьма неділя після Трійці, поспішали ми з міста до табору, який король Карло розташував на морському березі, за милю звідси. При першому наближенні до табору зачули ми, що король Карло, який дотепер довіряв своє здоров’я доктору медицини Скраґему, за таємними даними покутував за погіршення хвороби, спричинене недавньою химерною їздою на коні біля Полтави. Ця недуга тепер перейшла до гарячкового приступу. Приймаючи святе причастя для спасіння душі та втихомирення свого сумління, король вже готувався до смерті.

І справді, крім хвороби тіла королівську думку непокоїла згадка про полтавську поразку, а також сумнівна вірність і зрада турків, яких можна було купити за кишенькові вояцькі гроші. Властиво, очаківський баша, вшанований подарунками і всіма почестями короля Карла, був запідозрений, що його підкупив ворог, щоб якийсь час перешкоджав шведам у переході. Тому шведи аж до третього вечора очікували судно, бо ж не могли протягом ночі й половини дня всі перейти Буг. На четвертий день після свого приходу до перевозу, тобто 19 липня, вони були знищені наступаючими московськими військами, ставши частково жертвою смерті, а частково здобиччю ворога. Кажуть, що загинуло їх тут біля п’яти сотень, між котрими були й козаки, які добре знали, що їм пощади не буде. Вони чинили опір усім своїм умінням і захищалися аж до смерті.

Нарешті 25 липня, коли зійшло сонце, рушили ми в напрямі Очакова. Наша компанія збільшилась багатьма купцями і вантажем. Очаків лежить біля Чорного моря. З півночі він має замок,