Читати книгу - "Рудик, Mary Uanni"

— Що-що? Ти щось сказала? — я намагався виглядати максимально серйозним, але по тому, як вона здригнулася, я зрозумів, що вона повірила в мою гру.

Її очі блиснули від роздратування, і вона схрестила руки на грудях.

— Я сказала, що люблю тебе, — повторила вона, вже з притиском, але в її голосі все одно чувся ніжний трепет.

— Що? — я спеціально нахилився ближче, ніби дійсно не розчув.

— Лука! — її голос підвищився, але в ньому звучала не злість, а щось таке, що змусило мене посміхнутися.

— Добре-добре, я почув, — нарешті зізнався я і розсміявся, побачивши, як вона обурено закотила очі.

— Ти нестерпний, знаєш? — пробурмотіла вона, але на її обличчі з’явилася ледь помітна усмішка.

Я зробив крок ближче, скоротивши дистанцію між нами до мінімуму. Її погляд був спрямований на мене, її очі світилися тим світлом, яке змушувало мене відчувати, ніби весь світ зупинився в цю мить.

— Скажи ще раз, — попросив я, уже серйозніше, але все одно з легкою ноткою грайливості в голосі.

— Що саме? — вона спробувала ухилитися, але я бачив, як її щоки почервоніли.

— Те, що ти сказала раніше, — я простягнув руку і ніжно торкнувся її обличчя, вказівним пальцем легенько піднявши її підборіддя, змушуючи подивитися мені в очі.

Вона трохи затримала подих, але все-таки вимовила:

— Я люблю тебе, Лука.

Цього разу я більше не чекав. Я нахилився до неї ближче, відчуваючи, як її подих стає нерівним, і м’яко торкнувся її губ своїми. Її губи були теплими, м’якими, і я відчував, як вона несміливо відповідає на поцілунок.

Мій розум ніби вимкнувся. У цей момент не існувало нічого, окрім нас двох. Її руки, спочатку розгублені, знайшли шлях до моїх плечей, обережно обіймаючи мене. Я відчував, як її серце билося швидко, в унісон з моїм.

Я не поспішав. Я хотів, щоб ця мить тривала вічно, щоб цей поцілунок запам’ятався на все життя. Її пальці трохи стиснули тканину моєї футболки, ніби вона боялася, що я зникну.

Коли ми нарешті відірвалися одне від одного, я помітив, як вона легенько усміхнулася. Її очі світилися, як дві зірки.

— Ти навіть не уявляєш, як довго я хотів це зробити, — прошепотів я, притискаючи її до себе ближче.

— Я рада, що ти нарешті наважився, — відповіла вона тихо, але в її голосі звучала нотка жарту.

Я засміявся і притиснув її голову до свого плеча. Ми стояли так ще кілька хвилин, а потім я злегка торкнувся її руки і потягнув до сіна, що лежало в одному з кутів сараю.

— І що ти задумав? — запитала вона, коли ми вмостилися на м’якому сіні.

— Хочу, щоб ти відпочила. І щоб ми поговорили. Просто поговорили, — я ліг на спину і потягнув її поруч із собою.

Вона влаштувалася так, що її голова лежала на моєму плечі, а рука обіймала мене за талію. Її запах — м’яти і лимону — заповнював мої легені, і я не хотів нічого іншого в цьому світі.

— Про що ти хочеш поговорити? — запитала вона, піднімаючи голову, щоб подивитися на мене.

— Про все. Про любов, про життя, — я погладив її по плечу, насолоджуючись кожною секундою її присутності.

— Любов... Це складна тема, — вона трохи зітхнула, але її голос залишався спокійним.

— А я думаю, що любов — це просто, — відповів я, нахилившись ближче, щоб шепотіти прямо біля її вуха. — Це бажання бути поруч, незважаючи ні на що.

Вона подивилася на мене, і я побачив, як її очі стали м’якими і вдячними.

— Ти дивний, Лука, — сказала вона, усміхаючись.

— Але ти мене любиш, — я піддражнив її, і вона засміялася, легенько вдаривши мене по плечу.

— Так, люблю, — прошепотіла вона, і це були найкращі слова, які я коли-небудь чув.

Я обійняв її міцніше, впиваючись цією миттю, і прошепотів їй у відповідь:

— Я завжди буду поруч, Кароока. Завжди. – сказав я засинаючи, хоча навіть уявити не міг що станеться через лічені дні.

І в цей момент я вірив у свої слова більше, ніж у що-небудь інше.

Я лежав у сіні, відчуваючи її тепло поруч. Її голова була на моєму плечі, а її рука все ще обіймала мене за талію. Серце билося розмірено, ніби боялося порушити цей момент. Я подивився на стелю сараю, де кілька променів місяця проникали крізь щілини дерев’яних дощок, кидаючи сріблясле світло на нас.

Єва ворухнулася, піднімаючи голову, і я відчув, як її волосся лоскоче мою шию. Вона трохи нахилилася вперед, аби краще подивитися мені в очі.

— Лука, ти взагалі часто так лежиш із дівчатами на сіні? — її голос звучав лукаво, але в її очах була помітна цікавість.

Я розсміявся, обережно провівши рукою по її волоссю, що розсипалося по моєму плечі.

— Тільки з особливими, — відповів я, трохи нахиливши голову набік, щоб краще бачити її обличчя.

Вона посміхнулася, і ця посмішка була для мене справжнім скарбом. М’яка, тепла, така, що змушувала мене хотіти зупинити час. Її очі, кольору осіннього листя, світилися цікавістю і ніжністю.

— Ого, і багато таких «особливих» було? — вона підняла брову, притворно серйозно дивлячись на мене.

Я прикинувся, що задумався, поклавши палець собі на підборіддя.

— Ммм... Дай-но подумати, — почав я з легким усміхом. — Одна. Лише одна.

Вона легенько штовхнула мене рукою в бік, але її сміх видав, що їй сподобалася моя відповідь.

— І хто ж це? — запитала вона, підіймаючи голову і роблячи вигляд, що це їй зовсім не цікаво.

Я перевів погляд прямо на неї, і мої очі, мабуть, у цей момент світилися відчуттями, які я навіть сам до кінця не міг описати.

— Ти, Кароока, — тихо сказав я, і цей шепіт здавалося, затримався у повітрі між нами.

Вона почервоніла, відвівши погляд убік, але я помітив, як куточки її губ піднялися в ледь помітній усмішці.

— Лука, ти такий... — почала вона, але, здається, не знала, як завершити фразу.

— Що? — я підштовхнув її, підсвідомо нахиляючись ближче.

— Ти... добрий, — нарешті сказала вона, ніби це було очевидно.