Читати книгу - "Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк"

Він заглянув у кімнатку, де мала бути його донька Ривка, — і не побачив її там.

— Лемеле, Гершеле, Мотеле, Хаїме! — надтріснутим дзвоном задеренчав його голос. — Де Ривка?

Діти повискакували з тісної кімнатки і дружно відповіли:

— Ривка пішла до міста!

— Лемеле, Гершеле, Мотеле, Хаїме! Біжіть до міста і кажіть, хай не йде додому, бо буде біда! Ой, біда на мою голову! Лемеле, Гершеле, Мотеле, Хаїме, хай вона прийде, як турки поїдуть…

Тільки-но хлопчаки вискочили з корчми, як у двері затарабанили кулаками та кабзами шабель. Лейба вискочив, широко розчинив двері.

— Мерхаба![81] Мерхаба!

Корчмар забігав, ставлячи наїдки на столи.

— Горілку маєш? — запитав Селім.

— Маю, але ж коран…

— Не твоє діло, служителю Юди, говорити про це! Ти, гяуре, знай своє діло, а ми, правовірні, знаємо своє!.. Ну, швидше!

Корчмар дістав з десяток чотиригранних пляшок з прозоро-жовтуватою рідиною й почав ставити на столи.

— Чи здалеку їдуть лицарі? — запитав, мовби між іншим.

— Не дуже, — неохоче відповів Селім. Потім, пильно подивившись на корчмаря, запитав: — Один богданець утік із зіндану. Молодий іще, Йон Кодряну з села Миндри. Не бачив?

— Вей-вей-вей! Мої очі бачать тільки гроші! Та ще — мої клопоти. Тут багато різного народу буває, — ухилився од відповіді корчмар, а сам одразу згадав того, кого кілька днів тому мив, стриг, голив, одягав. — Та й… Та й звідки в такого розбишаки гроші? Чом би він заходив до корчми?

— Слухай, невірний, я тобі дам добрі гроші, — витяг з кишені гаманця Селім. — Скажи тільки правду!

Лейбині очі спалахнули, наче хто запалив у них по свічці, — але хутко згасли.

— Славний ода-баші, не мучте бідного корчмаря. Якби я хоч щось знав, то сказав би й без грошей.

В цю хвилину під вікном пролунав пронизливий свист. Потім загупотіло, загоготіло, заревло, зарепетувало.

Корчмар пополотнів і прожогом кинувся до вікна. Ще мить — і він уже стояв на колінах перед Селімом:

— Славний і хоробрий лицарю! Найхоробріший серед наймудріших, найшляхетніший серед найясніших! Твої яничари схопили мою доньку Ривку. Змилуйся! Накажи її відпустити!

— А вона в тебе гарна? — лихо всміхнувшись, запитав Селім.

— І-і-і! Погана, кривонога, бруднуля, нечупара, та ще й заїкається! — ридаючи, кричав корчмар.

— Скажи про Йона Кодряну. Ти його бачив?

Лейба закліпав очима і відповів:

— Я ж казав, ясний лицарю, що нічогісінько не знаю. Я можу тільки висловити здогад. Як на мене, то він уже, мабуть, на Січі. Їхали якісь вершники, взяли з собою якогось обірванця. Ну, яке мені до того всього діло? За вершниками ганявся султанський джасус, за отим обірванцем — ви… Ну, поїхали вони три дні тому на схід. Але ж я тут ні при чім… Я йому навіть їсти не дав, — збрехав корчмар. — Скажіть, хай відпустять мою доньку! Я вам золото дам. Я маю трішки, з кров’ю збирав, ясний лицарю, але дам, дам, дам! Тільки пустіть мою Ривку, мою донечку кохану!

Селім підвівся.

— Ну, ходім, я скажу своїм хлопцям… А ти біжи по гроші!

Селім вийшов надвір.

Двоє яничарів тримали за руки Ривку. Вона щосили виривалася й плакала. Було їй років шістнадцять. Густе чорне волосся обрамлювало її вродливе личко. Брови були, мов два ластівчині крила, тонкий ніс, маленький рот, а над усе — перелякані, чорно-матові, як згасле вугілля, очі.

Селім гарикнув:

— Пустіть негайно! Це — не здобич!

Один з яничарів — це був Сирик — вигукнув:

— Це наша здобич!

— Пусти! — знову гукнув Селім. І, обернувшись до корчмаря, кивнув: — Он йому дай гроші!

Сирик неохоче відпустив руку Ривки, і дівчина, плачучи, впала на батькове плече.

— Біжи звідси швидше! — сказав корчмар Ривці. — Біжи в свою кімнату та добре замкнися!

Лейба ще раз із жалем поглянув на криті вози, звідки виглядали дівчата-полонянки.

Старому корчмареві було по-людськи шкода цих дівчат і їхніх батьків, але для того, щоб викупити всіх їх, йому б не вистачило й десяти корчом… Він хутенько повів Ривку далі від турків, і раптом його зупинив пронизливий, схожий на ослячий, крик. Це кричав Абдуррахман Ешек.

— Зінджир![82] — вигукував Ешек. Він біг від хліва і ніс у руках ланцюг.

Лейба похолов. Цим ланцюгом було закуто Йона Кодряну…

Розлючений Селім стрибнув до Ешека, вихопив з його рук ланцюг, кинув один тільки погляд на нього і підскочив до корчмаря:

— Так ти мене ще й обдурив?

Лейба вужем вився по землі, а Селім бив його й бив, аж поки той не зомлів…

Корчмар отямився за кілька хвилин після того, як турки переправилися через Дністер.

Корчмар намагався підвестися, але в голові страшенно гуло, боліло все тіло, наче з нього зідрали всю шкіру.

— Лемеле, Гершеле, Мотеле, Хаїме… — простогнав він.

— Ми осьде, тату, — озвалися діти. — А Гершеле скочив на коня і втік.

— Чому він утік?

— Його хотіли забрати замість того Йона, щоб привезти в батуру, розпороти живіт і кинути нутрощі собакам…

— А як же вас не позабирали?

— Ривка сказала, щоб її забрали! Вискочила з хатини і сказала: «Беріть мене, тільки дітей пожалійте!»

— Так де ж Ривка? — в передчутті біди простогнав Лейба.

— За-а-абрали турки!

Лейба схопився на ноги і, хитаючись, кульгаючи, спотикаючись, побіг до Дністра — за турками.

Діти, ревучи, побігли за ним.

— Лемеле, Мотеле, Хаїме! — обернувся батько. — Сидіть удома! Чуєте?

Діти зупинилися, а Лейбу ніщо не могло зупинити…

Розділ шостий, з якого читач довідається про вельми таємну і вельми важливу бесіду

— Прошу зайти, — вклонившись, мовив лаврський служка і прохилив невеликі, оббиті залізом двері.

Олександр кивнув головою і пішов за ченцем. За ним тінню — Клюсик.

У невеликій келії стояв біля столу сивий чоловік і дивився на тих, що зайшли.

— Добрий день! — низько схиливши голову й приклавши руку до серця, мовив Олександр. Потім став на коліно й поцілував простягнуту руку. Клюсик зробив те ж саме.

Йов Борецький уважно поглянув на Тимоша, потім на двері і запитав:

— Де Авдитор?

— Нема його з нами… — повільно відповів Клюсик. — Тяжко поранений у бою з ординцями. Отруєною стрілою.

— Треба, щоб він був у Києві, — опустивши голову, промовив Йов. — Може, київські лікарі допомогли б…

— Ми б не довезли його живим, — коротко відповів Клюсик.

— Тяжко було?

— Дуже… Ми втратили кількох людей. Петра й Адамка Квятковського тяжко поранено, Йона Кодряну вбито.

— Двох з названих тобою людей не знаю.

— Без них ми загинули б, — коротко одказав Клюсик. — А за Йона