Читати книгу - "Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк"

— Відправимо, — так само коротко відповів Йов Борецький. — Не можна забувати мучеників і героїв.

Він повернувся до Олександра і сухо сказав:

— З чим, сину мій, прийшов ти сюди? Скажи мені…

Олександр не відчув у мові Йова Борецького тієї теплоти, на яку чекав… Він безпомічно огледівся, де б сісти.

— Сідайте на лаву… Ось сюди, — так само сухо промовив Йов Борецький.

Олександр уважно вдивлявся в обличчя знаменитого київського митрополита, який вславився далеко за межами своєї землі мудрістю, політичною проникливістю й людяністю. Це ж він, знаменитий Йов, самовіддано і вперто бореться проти унії[83], сіє освіту на Вкраїні. Силами й стараннями преподобного Йова на Вкраїні відкриваються братські школи, а Київська — то є справді академія мудрості… А от його, графа Олександра, прийняв байдуже, хоч сам же наказав Петрові негайно доставити його в Київ…

Митрополит був невисокого зросту, чорняве волосся його густо помережане сивиною, сірі очі пильно дивилися на прибульця. Великі жилаві руки спокійно лежали на столі — цими руками можна добре кувати залізо в кузні й рубатися в бою…

— Знаю, сину мій, з чим ти прибув здалеку до Києва, — сказав Йов Борецький і очі його потеплішали, — та хочеться мені послухати твою розповідь з твоїх же вуст. Ти теж можеш взяти участь у нашій розмові, — перевівши погляд на Клюсика, додав митрополит. — Можете, сину мій, — це вже знову до Олександра, — говорити зі мною грецькою мовою чи латиною, по-турецьки чи по-польськи, по-французьки чи по-сербськи, арабською чи й німецькою мовою. Я вас зрозумію.

— Дозвольте моїм недостойним вустам узброїти себе для нашої розмови мовою вашого народу, — сказав Олександр трохи закучерявлено, і Клюсик навіть у півтемряві постеріг, як граф почервонів.

— Я радий слухати тебе, сину, — всміхнувся Йов.

— Звуть мене, преподобний отче, Олександром, графом Чорногорським. А при народжені назвали мене Ях’єю. Я — син османського султана Амурата Третього, онука великого Сулеймана Кануні та Роксолани-хуррем. До самої смерті батька я жив і виховувався у Трапезонті. Коли ж стало відомо, що батько помер, а на престол став мій брат Мухаммед Третій, ми втекли з Трапезонту. Моя мати пустила чутку, що я вмер од віспи. Темної ночі ми втекли з палацу на корабель — і через кілька діб плавання по бурхливому морю прибули до Болгарії.

Олександр витер піт з чола, притримав рукою щоку, що смикнулася.

— Продовжуй, сину мій, — тихо мовив Йов.

— І от, діставшись до Болгарії, ми пішли пішки через гори, минаючи турецькі пости. То була дальня, тяжка дорога, в якій, захищаючи нас, загинув болгарин Махмуд. Голодні й змучені, ми прибилися до Чорногорії. Хоробрі чорногорські воїни підібрали нас, коли ми чекали на холодну й голодну смерть.

Олександр зробив невелику паузу. Шукав слів, які були б найвиразнішими.

— Ну, там мене й охрестили, — нарешті сказав він, потім додав: — Назвали Олександром, з огляду на моє високе, — тут Олександр криво всміхнувся, — походження, надали мені титул графа Чорногорського. Коли я охрестився, мені здавалося, що все минуле — то поганий сон.

— Допомогло? — напівсерйозно, напівіронічно запитав Йов.

— Та ні, не допомогло. Ніякі перехрещення й відхрещення, преподобний отче, не виривають кореня людини, та ще й тоді, коли людина думає над тим, що діється у світі… Пам’ятаю, як прийшла звістка про те, що яничари загатили вбитими дітьми цілу річку. Як закричали тоді ченці й воїни! І як хтось гукнув: «Наші діти гинуть, а оце турченя — навіщо воно живе?!» Тоді архієпископ Душан схопив мене на руки й заплакав. І сказав усім, що я — християнин Олександр Чорногорець. Я вивчив сербську й болгарську мови, навчився розмовляти по-італійськи, по-французьки, по-грецьки… Від Усті я знаю українську мову. Навчився латини. Мої чорногорські друзі, які всиновили мене, добре подбали про мою освіту. Я вчився в Італії, в Болоньї. Якщо пригадуєте, понад сто літ тому там учився й був професором, а далі й ректором славний земляк ваш — Юрій Дрогобич з Русі.

— Чимало чув про Дрогобича. Славний муж землі нашої, — озвався Йов. — Шкода, що не своїй землі світильник мудрості він ніс.

— Та й як же? Тоді Київ димів руїнами…

— Добре знаєш історію тієї землі, до якої прибув. Продовжуй, сину мій.

— Я ненавидів турків, отче. Коли був молодий, молив Всевишнього, щоб послав він на них мор страшний — щоби вимерли вони всі до одного й сліду не лишили на землі. А вві сні бачив Трапезонт, і снилась мені турецька мова, і з криком «ана!» я прокидався — кликав рідну матір по-турецьки… Я — чесна людина. Не раз доводилося мені брати участь у боях за того чи іншого короля. Я нажив маєтностей, я набув досвіду. В мене — славний титул. Та хоч як старався забути свою батьківщину і проклинати її — не міг її забути. Не міг її проклинати. Бо я — османли, святий отче, я син своєї землі, свого народу — і мені страшно стало за свій народ і свою землю. Та що я міг зробити, щоби мій народ перестав бути бичем і прокляттям інших народів? Я довго думав про це…

Олександр важко передихнув.

— Я прийшов до вас, як бачте, не сам. Разом зі мною йшов сюди мій український побратим Петро Скрипник. Саме йому належить ідея, яку я хотів здійснити з божою і вашою поміччю.

Клюсик сидів, роздивляючись свої здоровенні долоні і вслухаючись у голос Олександра. Його насторожило те, що Олександр сказав про цю ідею в минулому часі.

— Я скажу про неї коротко. Зараз у Європі немає такої сили, яка могла б протистояти османській навалі. Якби Європа — маю на увазі Францію, Іспанію, німецькі держави, Англію, Португалію та інші країни — об’єдналась, то вона б могла щось вдіяти…

Олександр замовк, мов збирався з думками, хоч він говорив давно вже обдумане, вивірене, зважене.

— Проте є сила, якої туркам не вдалося ще розбити жодного разу. Це — хоробре запорозьке воїнство. Вся Європа ось уже яке десятиріччя не спускає захоплених очей з цих лицарів, які уособлюють у собі все краще, на що здатний ваш мудрий і мужній народ. Саме вони, ці лицарі, якщо, звісно, вони погодяться, можуть зробити багато, щоб люди жили в мирі і спокої. Зрозуміло, коли б європейські держави допомогли, було б дуже добре. Та можливість такої допомоги, прямо скажу, примарна.

— А Москва? — запитав раптом Йов Борецький.

— Про Москву я