Читати книгу - "Коефіцієнт надійності, Леся Найденко"

Я дивлюся на контракт і не вірю власним очам. Коваль мовчки стоїть поруч, даючи мені час усвідомити, що відбувається. Підіймаю голову - на обличчі тренера суцільна втома, та я помічаю приховане задоволення.

— Як? — мій голос хрипкий, ніби я щойно пробіг марафон. — Як це можливо?

— Вони хотіли тебе ще до драфту, — каже він спокійно. — Отава Сенаторс слідкували за тобою дуже давно. Я вирішив не казати, бо знав, що ти намагатимешся стрибнути вище голови. План був простий: ще один сезон тут, я переконаюсь, що ти готовий, а потім відпущу у сильніший клуб.

Я все ще не розумію. Це звучить занадто добре. Я перевіряю кожне слово, наче шукаю прихований підступ.

— Але… травма…

— Саме тому мені довелося вмовляти президента клубу, — знизує плечима Коваль. — Після цього інциденту та твоєї відсутності на матчі у Ванкувері, Отава Сенаторс почали сумніватися у твоїй надійності. Та й досі не мають впевненості, що по закінченню лікування ти повернешся до гарної форми. Однак, я бачив, як ти працював, як ти тримався, навіть коли усе валилося. З твоєю мотивацією можна гори звернути. 

У мене перехоплює подих. Це дійсно те, заради чого я віддавав себе без залишку. Ось воно, й цій теці. Хочеться, аби хтось вщипнув мене, бо все це занадто добре, щоб бути реальністю.

Я опускаю погляд на документи. Мої пальці тремтять, коли я гортаю сторінки, вдивляючись у кожну букву. Отава Сенаторс. Моє ім’я. Умови контракту. Я маю поїхати до столиці на відновлення у найкращому реабілітаційному центрі, а потім перейти у склад команди. Чорт забирай, схоже на казку.

— Як вам вдалося? — питаю нарешті, бо досі не можу повірити. 

Коваль задумливо зводить брови, наче на секунду оцінює, чи варто говорити правду.

— Я не дозволив їм списати тебе, Маккею. Це коштувало мені зусиль... До біса багато зусиль. Але ти цього вартий. Я не міг дозволити тобі загубитися.

Моє серце калатає у грудях. Тренер зробив для мене більше, ніж я заслуговував. Більше, ніж будь-хто. Я маю радіти, але всередині щось не дає мені розслабитися.

Я уявляв цей момент тисячі разів. Думав, що буду кричати від щастя. Але зараз… все чомусь не так. Після спалаху радості все повільно тьмяніє… Раптом у моїх грудях з'являється незрозуміла важкість. 

Знову дивлюся на контракт. Щось усередині не дає мені прийняти цей другий шанс беззастережно. Я не розумію чому. Мріяв про це все життя. Я жив хокеєм. Це було єдине, що тримало мене на цьому світі.

— Чому? — мій голос зривається, наповнений сумнівами. — Чому ви так стараєтеся для мене після всього, що я зробив? Після того, як я облажався, розчарував вас, підвів команду? І Алісу…

Коваль трохи нахиляється вперед, спираючись руками на спинку стільця.

— Бо я бачу в тобі себе, Маккею. Я теж ризикував усім заради хокею. Я ставив спорт вище за все. І я заплатив за це свою ціну — втратив сім’ю. Я розчарував жінку, яка колись мене кохала, а моя донька виросла без батька.

Я мовчу. Щось у мені починає змінюватися.

— Коли Аліса приїхала, — його голос стає незвично м’яким, — я зрозумів, наскільки багато втратив. На відміну від мене, ти хоча б не завдавав болю іншим... 

Я на кілька секунд заплющую очі. Мої пальці стискають край простирадла. Аліса. В її очах завжди було щось справжнє, щось, що я боявся зруйнувати. І я зруйнував. Я завдав болю їй, хоча вона ніколи не стояла на шляху до моєї мети.  

Ковтаю важкий клубок у горлі. Вкотре дивлюся на контракт перед собою, на ці чорні літери, які обіцяють мені повернення у хокей. Намагаюся переконати себе, що хоча б зараз усе роблю правильно. Та все одно відчуваю порожнечу.

— Маккею? — питає Коваль, коли я мовчки відсуваю контракт убік. — Про що ти думаєш?

Повільно видихаю.

— Я вас дуже поважаю, тренере, але ні, ми не схожі… Я не хочу йти вашим шляхом. Спершу мені треба повернути Алісу, — кажу нарешті, і вперше за останні дні відчуваю впевненість у своєму рішенні. — Ви можете знайти для мене команду в Україні?