Читати книгу - "Учень дощу І, Немченко Катерина"

Блиснула блискавка. Рознісся оглушливий грім із відгомоном, що пройшовся небом три рази.

- Мх…? – вразливо розплющив Хаол свої очі.

Нерішуче і сумно озирнувся, підняв погляд на вчителя, який зачаровано спостерігав за дощем, продовжуючи спокійно гойдати крісло ногою. Та з любов’ю притулився до нього всім тілом.

- Хаоле? – тихо відгукнувся педагог і опустив погляд до учня. – Ти прокинувся? – провів пальцями по дитячій щоці, витираючи залишки висохлих сліз.

Той підняв сумні очі.

- Хаоле… - скорботно відреагував Ракор на цей погляд, від якого серце обливалося кров’ю.

- Вчителю… - тихенько заговорив хлопчик своїм звичайним голосом.

- Що, Хаоле…? – болісно відповідав той.

- Я люблю вас… - пригорнувся до нього самою душею, опустивши обличчя.

- Я тебе також люблю, Хаоле… - погладив він дитяче плече.

- Вчителю… - пошепки продовжив підопічний і нерішуче склав руки разом, притуливши їх до чоловічого серця. – Вчителю, я… Ем…

- Тебе щось турбує, Хаоле? – спостерігав старший за цією невпевненістю. 

- Угу, - майже непомітно кивнув хлопчик.

- Що таке? Що сталося?

- Вчителю, я… - стиснувся він. – Вчителю… - принишк Хаол. – Я люблю вас… - щось особливе було у цьому ледь чутному зізнанні. - Станьте моїм д… Духовним наставником…

- Духовним наставником? – перепитав той, не дуже розуміючи про що мова.

- Це як… Як «духовний батько»… - сховався хлопчик біля нього від усього навколишнього світу. – Але наставник…

Ракор шоковано завмер, переживаючи цілий буревій емоцій від неймовірного захоплення до болісної журби.

- Хаоле… - співчутливо та пошепки відповів він дитині. – Мені заборонено ставати духовним батьком ще два роки… - огорнув його долоні своєю. – Але не зважаючи на це, ти для мене став не менш дорогим, аніж духовний син для духовного батька… - міцно поцілував учня у краєчок чола.

Хаол чуйно притулив вчительську руку до свого серця:

- Я хочу називати вас своїм духовним наставником, вчителю…

У Ракора щось тьохнуло всередині, від такого звання.

- Твій духовний наставник…? - нерішуче і тихо повторив чоловік.

- Так, мій наставнику… - сильніше притиснув він вчительську руку до своїх грудей.

Душа педагога знову поворухнулася. Одинокі волосинки повільно підійнялися в повітря, залучаючи за собою інші. Уся атмосфера почала наелектризовуватися.

- Хаоле, я… - продовжив Ракор. – Я тебе люблю ані краплі менше, мій… Ем… Як я можу тепер називати тебе, Хаоле…?

Той підійняв погляд і побачив краєчки свого волосся, вчительського, що вже створювали ареоли навколо облич, злипаючись одне з одним. І від цього, дитяче серце забилося швидше:

- Ви схвильовані, наставнику?

- Кхм, так… - відвів він ніяковий погляд у бік та прибрав руку.

Щоки чоловіка вкрилися рум’янцем, а кадик незручно поворухнувся догори-униз, ковтаючи слину.

- Наставнику… - посвітлішав хлопчик.

- Я не очікував, що… Що ти… Що я стану для тебе настільки близьким… - крутив Ракор долонями, намагаючись виправдати свій стан. – Я думав, що я… Я просто підтримував тебе, втішав, допомагав… Я…

- Я люблю вас, наставнику, - щасливо потерся він чолом об щелепу старшого. 

- Я… - розгублено стиснув викладач дитину. – Я теж тебе люблю, мій… Ем…

- Журавлик, - потаємно посміхнувся хлопчик, даючи необхідне слово. – Або Хмариночка.

- Дощик ти мій, - пригорнувся чоловік головою до молодшого.

- Духовний дощик, - потішно завершив Хаол.

Залишок навчального дня, вчитель та учень провели на ставку. Спустили кораблики на воду, спостерігали за рибками, жабами.

Коли уроки завершилися – навідалися до їдальні та пішли у кімнату педагога, де до пізнього вечора складали різні фігурки з паперу і обіймалися, спілкувалися, періодично скочуючись у повчання. Хаол не дуже радів цим моментам «вчительської природи» свого наставника, однак викладач завершував їх доволі швидко, щойно бачив нудьгу на дитячому обличчі та згадував, що у них сьогодні вихідний, а не якийсь звичайний день, коли він може дати півгодинну лекцію на тему хмар.