Читати книгу - "Таємний посол. Том 1"

— Дорогий гамід–бею, як вчасно ти приїхав! Твій приїзд допоміг виправити помилку, якої допустився наш шановний каймакам!

— Д–дозволь, як тебе розуміти, Сафар–бею? — пробелькотів Каладжі–бей, вирячуючи жовті білки очей.

— Дуже просто. Ви прийняли у себе ворожого вивідача. Ви, на його прохання, наказали відпустити гайдука Крайчева, якого ми мали стратити…

— Бюлюк–баша, перед тобою старший! — обурився сливенський управитель. — Як ти смієш!

— Ви запросили його до себе, нарешті, а не я! І це могло скінчитися трагічно не тільки для Гамід–бея, а й для багатьох із нас! Я змушений буду доповісти про все бейлер–бею!

Каладжі–бей побагровів:

— Яке нахабство! Панове, будьте свідками, подарунок від цього гяура взяв не тільки я, а й Сафар–бей!.. Я з огидою повертаю цей брудний перстень! — Він зірвав перстень з пальця і пошпурив на підлогу. — Якщо цьому гяурові і пощастило обманути кого, то не тільки мене, а всіх нас!

— Авжеж, авжеж, — підтримали пашу міські урядовці. — Нема потреби сперечатися, хто винен! Треба допитати гяура! Він усе скаже!

— Чекайте, чекайте! — вигукнув Гамід. — Це мій раб! Утікач! Бунтівник!.. Розпоряджатися ним маю право тільки я! Віддайте його мені! Це він з повсталими каратюрками спалив мій замок в Аксу, повбивав рідних, знищив усе майно… О–о–о! Клянусь небом, я так його катуватиму, що він пожаліє, що доля залишила його живим!

— Ні, Гамід–бею, — заперечив Сафар–бей, — він належить тепер не тільки тобі, а й мені! Він, напевно, зв’язаний із гайдуками… Ми допитаємо його разом. І не буду я Сафар–бей, коли не розв’яжу його брехливого язика!

Він підійшов до Звенигори і вдарив кулаком в обличчя:

— Ну, йди, собако!

5

Його привели у фортецю і кинули в підземелля. Світло проникало сюди крізь вузький душник у стелі. Кам’яні стіни бовваніли в густих сутінках, мов чорні примари. Застояне повітря забивало віддих.

— Лежи, гяуре! — крикнув Сафар–бей з порога, бачачи, що в’язень намагається підвестись. — Ми скоро повернемось!

Грюкнули двері. Стало тихо.

Арсен підвівся, став під душником. На нього глянула цятка голубого передвечірнього неба. Що ж, і це непогано! В останні хвилини життя він матиме над головою миле, хоч і чуже небо.

Звичайно, тільки щасливий випадок та власна винахідливість можуть урятувати його тепер. Арсен добре це розумів і вирішив не гайнувати часу. Призвичаївшись до темряви, почав оглядати підземелля. Невже тут не знайдеться якогось каменя чи, на гірший випадок, дрюка, яким можна було б приголомшити вартового?

Наслідки огляду були невтішні. Стіни муровані з великих брил вапняку. Годі й думати виколупати хоч одну з них! На земляній долівці, крім оберемка перетрухлої соломи, теж не знайшов нічого. Кепсько!

Стиснув зв’язані за спиною кулаки. Ех! Звільнити б їх та вкласти шаблю чи ятаган — тоді і самого чорта не побоявся б! Дорого продав би життя!

Раптом угорі щось блиснуло. Арсен підійшов ближче, придивився. Залізний гак! І не один, а цілий ряд! Оце знахідка!

Треба швидше звільнити руки! Він знайшов камінь, що гострим рогом виступав із стіни, повернувся спиною і почав терти об нього вірьовки. Час тягнувся набридливо довго. Та ось мотузки ослабли, а далі зовсім упали додолу. Розім’явши затерплі руки, підступив до гаків. Ех, коли б зламати, непогана зброя вийшла б! Уявив, як, затиснутий у руці, цей шматок заліза став би списом чи кинджалом у хвилину, коли доведеться боротися за життя.

Та ба! Гаки так глибоко вмуровано в стелю, що жоден з них не піддавався його далеко не слабким силам. Ні, без лома не вирвеш! Марна надія. А Сафар–бей кожної хвилини може надійти… Хіба спробувати не виривати, а ламати? Він ухопився обіруч за крайній гак, уперся ногами у стіну і почав розгойдувати. Залізо ледь–ледь зігнулося. Тоді наліг ще дужче, аж кров шугнула в скроні, аж затремтіли від напруження ноги.

Ну, разом — гу–ух!

Гак подався ще більше. Тепер з другого боку! Ну, дужче! Натискуй! Отак! Іде! Майже непомітно для ока, але згинається…

Арсен аж корчиться від нелюдських зусиль, зривається і падає на долівку. Якийсь час лежить, відсапуючись, а потім знову встає, хапається руками за гак, підтягується, упирається ногами в стіну…

І знову зривається.

Стає жарко. Піт заливає очі. Роздягнувшись, швидко відкидає одяг, лишається в самій сорочці. І знову береться до роботи. Минає година, друга… Міцний кований гак піддається неохоче. Гнеться з трудом, але гнеться. Вперед — назад! Вперед — назад! З кожним зусиллям він подається все більше і, здається, легше. Та сил не вистачає доламати до кінця…

Стає темно.

Стомлений в’язень важко опускається на долівку. Ще попрацювати трохи — і гак зламався б. Але сили вичерпались. На очі напливає кривавий туман. Арсен прихилив голову до стіни і незчувся, коли заснув.

Міцний козацький сон! Забулося все: і небезпека, і Сафар–бей, і Гамід, і те, чого сюди прибув. Ніщо не порушувало того сну до самого ранку.

Тільки як загуркотіли ковані залізом двері, прокинувся і схопився на ноги. Мимоволі зажмурився від яскравого світла, що ввірвалося знадвору, прикрив очі рукою. На порозі стояло двоє.

«Ех, проспав! Спізнився!» — різонуло ножем у серце. Скручений набік гак, якого так і не встиг відламати вчора, тьмяно блищав під вогкою стелею, мов докоряв за легковажність.

Попереду спускався Сафар–бей, позаду важко чалапав Гамід. За ними два яничари несли вірьовки, канчуки, відро з водою.

— Ну, як ся маєш, купчику? — злорадно посміхнувся Сафар–бей. — Говоритимеш сам чи примусиш нас попрацювати біля тебе?

Арсен мовчав.

— А–а, ти встиг уже й руки висвободити. Зв’яжіть його! Та міцніше!

Яничари, метляючи червоними шароварами, кинулися наперед, та, побачивши важкі кулаки в’язня, завагалися і зупинилися. Вихопивши шаблю, Гамід поспішив їм на допомогу, однак Сафар–бей притримав його за руку:

— Ні, ні, треба взяти живцем!

Яничари знову рушили вперед, схопилися з Арсеном руч–в–руч, насіли, звалили на землю, зв’язали.

— Підтягніть до гака! — наказав Сафар–бей. — Підвісьте його!

Яничари миттю перекинули вірьовку через гак, навалилися на неї, Арсен застогнав: гострий біль у вивернутих лопатках проник до самого серця.

— Ну, тепер ти в нас заспіваєш, гяуре! — прошипів Гамід.

— Коли б моя воля, ти б у мене і затанцював! — з натугою відповів козак, бажаючи тільки одного: швидкого кінця.

— Слава Аллаху, не ми у твоїй волі, а ти в нашій! — замахнувся Гамід і шмагонув батогом, примовляючи: — Це тобі, рабе, за втечу! А це за моє розорене гніздо! А це