Читати книгу - "Занулення, Вільям Форд Гібсон"

— Ні. З тобою говорив Леґба. Мене звати Самеді.

— Субота?

— Барон Субота, найманцю. Ти вже якось стрічався зі мною на схилі. Кров укривала тебе, мов роса. Я пив з твого серця, повного вщерть. — Тіло Енджі засмикалося. — Ти добре знаєш це місто...

— Так.

Він спостерігав, як напружуються й розслабляються м'язи її обличчя, складаючись в іншу маску.

— Гаразд. Лиши свій транспорт тут, як і хотів. Але йди на північ, куди вестимуть станції. У Нью-Йорк. Сьогодні я вестиму тебе з конем Леґби, а потім ти для мене вб'єш.

— Кого вб'ю?

— Того, кого найбільше хочеш убити, найманцю.

Енджі застогнала, здригнулась і почала хлипати.

— Усе добре. Ми на півдорозі додому.

Яка маячня, подумав, дістаючи її з сидіння: ні в кого з них не було дому. Знайшов у куртці блок картриджів і замінив той, який використав для «Хонди». Намацав у бардачку набір інструментів, дістав поплямований фарбою гострий ніж і вирізав із парки підкладку. Під лезом надулися мільйони ізоляційних мікротрубок. Потім поклав «Сміт-Вессон» у кобуру й надягнув парку. Тепер вона висіла на ньому складками, наче завеликий дощовик, і повністю ховала горб великого револьвера.

— Навіщо ти це зробив? — спитала Енджі, витираючи рот тильним боком долоні.

— Бо тут спекотно, а мені треба прикрити зброю. — Він поклав у кишеню пакет, набитий потертими новими єнами. — Уставай, ходімо в підземку.

Зі старої джорджтаунської бані, зведеної через сорок років після того, як рештки федералістів відступили в низини Маклейна, одна за одною стікали краплі конденсату. Вашингтон завжди був південним містом — ті, хто приїхав сюди потягом з Бостона, відчували, що Агломерати тут звучать зовсім інакше. Крислаті тутешні дерева затуляли своєю зеленню вуличні вогні, поки Тернер і Анджела Мітчелл розбитими тротуарами добиралися до Дюпон-серкл і вокзалу. В центрі кола стояли барабани. У велетенському мармуровому келиху хтось розпалив сміттєве багаття. Вони з Енджі проминали мовчазні постаті, що сиділи над розстеленими ковдрами з сюрреалістичним асортиментом товару: розбухлими від вологи картонними накривками чорних пластикових аудіодисків, пом'ятими протезами кінцівок із примітивними нейрозаглушками, сірим запилюженим скляним акваріумом із довгастими сталевими собачими жетонами у ньому, стягнутими гумками стосами бляклих листівок, дешевими й досі не розпакованими індонезійськими тродами, розпарованими керамічними наборами сільничок і перцівничок, ключкою для гольфу з потрісканим шкіряним руків'ям, швейцарськими ножами без лез, щербатим олов'яним відром для сміття з літографічним зображенням президента, чиє ім'я Тернер ніяк не міг пригадати (Картер? Ґросвенор?), розпливчатими голограмами лондонської пожежної колони...

У тіні біля входу на вокзал Тернер тихо перетнувся з китайським хлопчиком у білих джинсах і обміняв найменшу з купюр Руді на дев'ять металевих жетонів із логотипом «БАМА-транзит».

Два пустили їх усередину. Ще три пропали в нутрощах автоматів і купили їм погану каву й черству випічку. Решта чотири забезпечили дорогу на північ — у поїзді, що тихо шелестів на магнітній подушці. Тернер обійняв Енджі, примружив очі й розглядав їхні відображення у вікні навпроти. Високий, уже охлялий і неголений чоловік, відкинувшись на спинку в захисній позі, обіймає дівчинку з порожніми очима. Відколи вони вийшли з алеї, де він лишив говер, вона не сказала ані слова.

Йому вдруге за годину захотілося подзвонити своєму агентові. Якщо мусиш комусь довіряти — довіряй агентові, таке правило. Але Конрой казав, що найняв Окі та інших саме через Тернерового агента, й цей зв'язок Тернерові не подобався. Де зараз Конрой? Тернер був майже певен, що це Конрой відправив до нього Окі з лазером. Чи влаштувала б «Хосака» тоді в Аризоні наліт із рейкотроном, аби знищити докази невдалої операції? Якщо так, то хто наказав Веббер знищити медиків, їхній нейрохірургічний контейнер і маасівську деку? Знову «Маас»... Це вони вбили Мітчелла? Чи були підстави вірити, що Мітчелл і справді мертвий? Так, подумав Тернер, коли поруч неспокійно сіпнулась дівчинка. Були: Енджі. Мітчелл боявся, що її вб'ють, і влаштував собі операцію переведення на «Хосаку», аби перевезти туди її, свою доньку. Сам він утекти не планував. Ну, принаймні так казала Енджі.

Він заплющив очі, відігнав тіні. В павутині записаних Мітчеллових спогадів щось ворухнулося. Сором. Він не міг зрозуміти... Раптом розплющив очі. Що вона там казала у Руді? Татко вставив їй ту штуку, бо вона була не надто розумною? Обережно, аби її не розбудити, Тернер дістав руку з-за дитячої шиї й двома пальцями витяг із кишені штанів невеличкий чорний нейлоновий мішечок зі шворкою. Той, що дав Конрой. Відклеїв липучку й витрусив на долоню розбухлий несиметричний сірий біософт. Машинні сни. Мотоцикл. Надто швидкі, надто неземні. Але якщо хочеться чогось конкретного, треба вміти його дістати...

Сколупнув пальцем наклейку з гнізда, витяг і поклав на пластикове сидіння поруч. Потяг майже порожній, ніхто з пасажирів на нього не зважає. Глибоко вдихнув, стиснув зуби і вставив біософт...

Двадцять секунд — і в нього було те, по що приходив. Цього разу дивності як не було, й він вирішив, що причина в тому, що йому потрібна була одна конкретна річ, факт, інформація, яка точно мала бути в досьє видатного дослідника; IQ його доньки, відображене у неодноразових щорічних тестах.

Інтелект Анджели Мітчелл значно перевищував норму. Причому завжди.

Він дістав біософт із гнізда й почав машинально крутити його великим і вказівним пальцями. Сором. Мітчелл, сором, аспірантура... Оцінки. Мені потрібні оцінки цього козла. Виписки.

Знову вставив досьє.

Нічого. Дістав би, але нічого немає.

Ні. Знову.

Іще раз...

— Чорт, — лайнувся уголос, побачивши.

З сидіння через прохід до нього обернувся бритоголовий підліток, глянув і знов відвернувся до монологу товариша;

— Опівночі вони, типу, знову гратимуть, там, на пагорбі. Підем туди, але просто будем тинятися поряд, не втручатимемось, просто засядемо, й хай собі сраки деруть, а ми реготатимемо, побачимо, хто кому надере, бо на тому тижні Сьюзен руку вивернули, треба воно тобі? Сміхота була, Кел хотів зразу в лікарню везти, але був обдовбаний і як підскочить на своїй сраній «Ямасі» на горбку, як полетить...

Тернер поклав біософт у кишеню.

Цього разу, про все дізнавшись, він не сказав ані слова. Просто обійняв рукою Енджі й посміхнувся, дивлячись на себе у вікно. Це була хижа посмішка. Межа була близько.

Академічна успішність у Мітчелла була хороша, дуже хороша. Відмінна. Але таланту там не було. Тернер навчився помічати його в дослідницьких досьє — наче сигнальні вогники. Він визначав талант, як блискучий машинобудівник визначає метали за самою тільки