Читати книгу - "Ухилянт у Канаді, Григорій Іванович Лешченко"

Своїми хвастощами зять загнав себе в пастку. Всім розказує казки про своє прекрасне життя в Канаді. То що ж про нього подумають, коли переїде в іншу країну чи повернеться в Київ? Бідолаха хоче тікати з Канади, але куди? Мою думку він знає – для нього найкращий варіант: Україна! Але зять вагається й не проти переїхати в якусь іншу казкову країну, тільки ще не вибрав яку. Зять любить подорожувати, а сім’ї більше подобається спокій і рутина. Де є така країна у світі, в якій не треба працювати, а все задарма? В іншій країні теж будуть проблеми, або ще й більші. Коли так складеться, що зять не повернеться в Україну, то йому доведеться знайти своє місце за кордоном.

Зять ще не повністю тратив дружбу з Фортуною, вміє хоч на початку зачаровувати людей і коли зможе хоч трохи змінитися, то без проблем ще непогано влаштується і в Канаді, якщо налагодить зв’язки з тими, хто допоможе йому зайняти гідне місце в цьому суспільстві. Тоді швидше за все, зароблятиме на хліб красномовством, що вийде у нього набагато краще ніж трудитися фізично. Тоді нарешті душа його радітиме і він знайде внутрішній спокій. Сфера послуг та консультації – то його, у нормальному стані зять любить турбуватися про людей. Та й у туристичному чи ресторанному бізнесі у нього все вийде. Якщо включить голову, то буде прекрасним психологом, священником, педагогом, актором, волонтером, медиком. І робота з відрядженнями – то теж для нього. Коли зміниться і підлаштується під обставини, то у нього великі шанси досягти всього, що хоче. Вміє виконувати монотонну роботу. Уявіть скільки терпіння потрібно для виточування ножа та й для ремонту мобільного телефону чи комп’ютера, але буде працювати з вогником лише коли йому подобається робота.

Щоб до кінця бути відвертим, маю зізнатися: мені прикро, що моє протистояння з зятем, дійшло до образи з мого боку. Іноді щось находить на зятя і він провокує нас на сварки, але ми з дружиною мовчимо як партизани. Як тигр, що готується до стрибка, зять нечутно підкрадається, ступаючи босими ногами по сусідній кімнаті. Підслуховує наші розмови, щоб, раз, та й вистрибнути в кульмінаційний момент. Піймати когось із нас на слові. Одного разу йому таке вдалося зі мною.

Зять справедливо вимагав від мене вибачення за те, що у розмові з дружиною я назвав його поганим словом, яким, до речі, названо роман найвідомішого у світі російського письменника – класика про прекрасну майже ідеальну людину. Я спочатку навіть і почав перепрошувати. Потім передумав. Пояснив зятю, що, можливо, перепрошу пізніше, коли він зміниться та знову стане таким, як був у Києві, або хоч таким, як головний персонаж у тій книжці російського класика. Аби перепросити, мені потрібно змінитися самому чи принаймні змінити свою думку про зятя, а коли я продовжую думати про чоловіка моєї доньки так само і тим самим поганим словом і все ж перепрошу, то це буде не вибачення, а обман. Тож, крім того, що я іноді, коли мене дістають, не можу стримувати себе та вживаю погані слова, я ще стану й брехуном. Навіщо це мені і йому? І що це змінить?

Для зятя головне у житті видимість. Сприймає життя довкола лише очима. Для мене видимість мало що значить. Я сприймаю світ серцем. Нині зять чекає вибачення від мене, а я чекаю доки він зміниться, хоч ми обидва знаємо, що люди не міняються. Звісно, я неправий та не можу примусити себе перепросити раніше, ніж закінчиться ця не дуже світла смуга в житті зятя. А моя рідня з України каже, що зять вміє встановлювати приховані мікрофони в приміщенні. Під час спілкування з ним зрозуміли, що він читав чи то їхні повідомлення, чи прослуховував їхні телефонні розмови та радять мені слідкувати за словами.

Після того, як зять почав веселити народ Канади й про це я розповів усім своїм знайомим, то вони тільки цим поганим словом і називали мого улюбленого зятя. Я просто повторив те, що вони кажуть, а зять відтоді називає мене у розмові з друзями не лише Гриша, а й «смердючою гнидою», іноді прямо мені у вічі, усе кричить та гнівається. Я боюся, що гординя таки його доконає. Отак і живемо в одному домі!

Моя дружина після того інциденту ще більше боїться говорити про зятя. Я проти цензури й різних дурних табу й щоб перетворити ці острахи на жарт, попросив сусідів видрукувати з Інтернету радянський плакат «Не базікай!» та повісив на стіну, але домашні мовчать, розмови про зятя під забороною.

На такий вчинок мене надихнув інша фотографія, тільки в багато разів більша. Це фото ректора Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури. Я повісив фото при вході в мою службову квартиру двірника в Києві. Ректор ще за часів Радянського Союзу приймав мене на роботу двірником, поселяв у квартиру й обіцяв через 10 років передати мені цю квартиру у власність чи клопотатися, щоб мені видали нове житло. Я тоді не мав сумніву щодо обіцянки ректора, бо подружжя, яке жило у цій квартирі переді мною, відпрацювало у виші 10 років двірниками й отримали нове житло. Щоб отримати квартиру в Києві, я відпрацював двірником 33 роки, але в кінці отримав лише нескінченні суди, по яких мене тягають і нині, бо хочуть убити двох зайців відразу: помститися мені за мої книги про корупцію і відмовити мені в наданні житла у власність, що передбачено українським законодавством для людей, які 10 років прожили у службовій квартирі й відпрацювали двірниками.

Та я вже й перестав сподіватися, що мені щось дадуть. Дружина боїться, щоб влада не відібрала і те, що дала. Дружина хоче хоч на пенсії пожити спокійно, щоб нас не чіпали, залишили все, як є, і припинили нескінченно подавати на нас до суду. Пригадую інтерв'ю відомого українського журналіста з не менш відомим музикантом, якому вдалося потоваришувати із сім'єю одного з Президентів України і навіть стати народним депутатом. Журналіст попросив розповісти про великі перспективи розширення комерційних справ музиканта, на що мудрий старий відповів:

-Дивись, щоб нинішня