Читати книгу - "Родаки"

— Мармалади! — твердо рявкнув я.

— А кілько, пелеплосюю, тлеба тої мяльмалади?

— Та на всі гроші, — простягнув я п’ятірку.

У ті часи яблучне повидло коштувало мізерні копійки, бо на п’ять рублів золотоносний Гершко відвалив мені майже пів’ящика пахучого і до потьм’яніння солодкого товару.

— Насьо тіко мнього мяльмалади? — запитав Гершко, допомагаючи мені увіпхнути повидло в полотняну тайстру.

— Будемо бабі болячі черева мастити, — забувшись, бовкнув я.

Сумніваюсь, чи мчали із таким нетерпінням гінці Наполеона до Парижу із вісткою про перемогу імператора під Аустерліцом, як гнав додому із мармаладою я. Навіть не по землі нісся, а летів. У якусь мить у мене, видно, од свято-праведного вчинку за спиною виросли невеличкі крильцята. І я летів по узгірку на наш присілок, як янголик-метелик. Не забував і раз у раз присісти то під кущик ожини, то шипшини і, засунувши руку в мармаладу, набирав жменю і все кидав собі в рот. Я хвилювався, чи, упаси Божіньку, не прокисла по дорозі мармалада. А вона ставала щораз солодшою і пахла… Почекайте… вона пахла кольоровими снами і різдвяними колядками.

По дорозі зустрів нанашку Кутузовку. Вона хутко поцікавилася, звідки йде і що так тяжко, бідна дитина, цубрить у тайстрі. Будучи хлопчиною нелукавим, я од чистого рота розказав усю правду. Почувши, як замість горілки я несу на опохмілля дідові і панові Фийсі мармаладу, Кутузовка, певне, дуже зраділа за мене, бо так сміялася, аж на неї гикавка напала. А бабин двоюрідний брат Семен на прізвисько Карл Маркс, що зустрівся трішки пізніше, від моєї інформації теж довго трусився од реготу, а потім підняв уверх руку і прорік:

— Но й мудра у тебе голова, Митьку. Не інак, як бути тобі великим професором авбо важним партєйним начальником.

Від тих похвал і пророкувань у мене виросло ще кілька крильцят за плечима, і я вже не зайшов, а тунгуським метеоритом влетів у хату — захеканий, спітнілий, розчервонілий, а головне — одухотворений.

— Што ся стало, дитино? — аж перелякалася баба.

— Отуйки’го маете! — поклав я торбу посеред столу.

Пан учитель Фийса, наче зморена засухою ромашка після благодатного дощу, підняв голівку, похитався і почав на очах цвісти.

Дід Соломон й собі хутко заворушився біля печі і, наче квочка, що відчула під собою перше курченя, радісно заквочив:

— Мав бись, Митьку, щастя, долю…

Тим часом пан Фийса, згораючи від жаги, вхопили два гранчаки, сполоскали у відрі і виставили на стіл. Дід теж від нетерплячки навіть не врізав хліба, а не по-християнськи відламав два кусні і поклав між погарами.

— Я, неборята, штось нич не розумію, — мовила баба, розкриваючи торбину. — Се што, Митьку?

— Мармалада! — радісно рявкнув я.

— А паленька де? — в один голос заричали дід і учитель.

— Вмісто паленьки я купив мармаладу! — не гамуючи бурхливих емоцій, все ще радісно вів я. — Діду, пане вчителю, ви коли би попробували, яка смачна і солодка мармалада, то нигда-шуга не взяли би до рота вонючої і гіркої паленьки.

— Слухай, дитино, ти з нами не фіґлюй! — грізно замахнувся дід.

Бідні пан учитель Фийса, як перед цим ромашково розцвіли, так же безславно зів’яли. Гепнулися безсило на стілець і, ледь не плачучи, приречено сказали:

— А він, Мішку, з нами і не фіґлює. Кілько разів я вам говорив, што ваш Митро — то є не дитина, а істинний потомок кровожадного ящера.

Дід, підозрюючи бабу в якійсь капосній провокації, взявся мене обшукувати, а далі кинувся до сіней, гадаючи, що я горілку припрятав там у якійсь закутині. Фіскарошка сама була настільки ошелешена моїм благородним вчинком, що, як сіла при вікні на ослінчик, так лише і кліпала безвинно очима.

Тим часом я і далі гаряче переконував присутніх у паскудності горілки, великих благах і користі мармалади. Пан учитель Фийса дивилися на мене такими очима, ніби, перебачте на слові, з’їли солдатську онучу, і постійно повторювали:

— Ньит, ньит, се не є сотворіння Господнє, а виплодок кровожадного ящера…

Я, чимдалі увіходячи в антиалкогольну гарячку, схопив жменю мармалади і тицьнув дідові до рота.

— Ану ж лем попробуйте, яка тото добрячина!

Дід в опохмільній гнівачці перехопив мою руку і тим же повидлом бухнув мені межи очі.

— Штоби ти все життя їв і поносив одним мармаладом! — крикнув у безсилій люті.

Це була остання крапля, яка довбанула по голові бабу Фіскарошку і вивела її із оціпеніння.

— Ах ти, дуплавий каралабе[81], ти посмів на дитину руку підняти? — вмить підскочила баба і втяла діда віником по потилиці.

— Мені вже добре! Мені вже нич не треба! — похопилися пан Фийса і бочком-бочком подалися до дверей.

— Ви куди, пане Фийсо? — розпачливо запитав дід.

— Я, солодкий Мішку, йду сієї ж минути топитися.

— Тать почекайте і мене, авби вам скучно не було, — дременув дід за паном Фийсою.

— Біжіть, біжіть і щасливо топіться! Лем позерайте, авбисьте горлянки у студеній воді не простудили! — крикнула услід гнівно баба.

Потім підійшла до мене, пригорнула і ласкаво мовила:

— Файно, Митрику! Головне, не пустив гроші псові під хвіст, а постарався про добрятину. Ґаздівна ж ти у мене дитина. От напечемо тепер різного тіста і баників із мармаладою. Покличемо нанашкулю, тітку, стрийну. Гулянка буде!

Я слухав бабині похвали, але сльози образи, завданої дідом і паном Фийсою, душили. Вони рясно текли з очей і повзли до губ. Я обтер їх язиком і — о диво! Мої сльози були солодкі і пахли яблучним повидлом, а по-нашому — мармаладою.

Мамка, задумливо усміхнувшись, щиро подякували нанашці Кутузовці за її похвали та передбачення мого великого майбуття. Далі перейшли через Єрусалимські горби і перед очима відкрилась, наче душа доброї людини, долина Святого Івана. Зі східної околиці її пильно, наче дитину, берегла наша гора Ловачка. З півночі долину затуляли пасма лавоцьких гір, вкритих лісами. У чисті дні вони нагадували зграю кудлатих голубих псів, що, дрімаючи на сонці, готові зірватися на перший посвист господаря і рознести на дрібні кусні нечистого на руку нападника. А із заходу долину Святого Івана ніжно огортали наші Небесі і добродушні Єрусалимські горби, на яких ми тепер стояли із мамкою.

Мені ці гори і горбки, що півколом оточували долину Святого Івана, чомусь нагадували велетенський терновий вінець довкола голови розп’ятого християнина-праведника. Це особливо вражало, коли восени дерева палахкотіли червоним золотом, і всі пасма гір довкола, здавалося, кровоточили, а над долиною ніби застигали скорботні хвилі крові страдників світу.

Легенди оповідають, що в язичеські часи в долині гуляли великі і