Читати книгу - "Що таке українська література"

дошку». Оце вона і є — чоловіча зарозумілість. Але життя — штука іронічна. Ніби навмисно для того, щоби посміятися з цієї зарозумілості, авторкою першої української книжки про Сократа стала жінка — красива, розумна, освічена, енергійна, ідейна… Я кажу про Марію Загірню. Пам’ятаєте пройняті громадянським пафосом рядки поезії «Коханій» Бориса Грінченка: «Не для розкошів і втіх / Ми свої руки з’єднали…»? Це — про неї. Так-от, саме Марія Загірня й написала книжку «Життя і наука грецького філософа Сократа», розказавши у формі повчальних оповідок і про найцікавіші епізоди біографії філософа, і про його основні ідеї.

Але тут знову виходять на сцену чоловіки. У травні 1893 року Михайло Драгоманов, прочитавши книжку Загірньої, питав у Наталі Кобринської, яка на той час видавала «Жіночу бібліотеку»: «Що ви скажете об тім, якби я вам дав рецензію на брошурку Загірньої про Сократа?.. Авторка брошури зв’яже Сократа з жінками». Драгоманов мав на думці розділ під назвою «Як треба жити в сім’ї», де сказано, що сварлива Ксантиппа часто докоряла своєму чоловікові, та він «не сердився, і все або мовчав, або вговорював її». По-моєму, в словах Драгоманова бринить іронія. І хоча рецензії він, здається, так і не написав, але у своїх «Листах на Наддніпрянську Україну» не дуже хвалив цю книжку. Мабуть, якби йому самому довелося писати про Сократа, він змалював би його якось інакше. Наприклад, підкреслив би космополітизм філософа. Принаймні в «Чудацьких думках про українську національну справу» є й таке: «Про грецького філософа Сократа розказується, що коли його питали, де його батьківщина, то він відповідав: уся земля, даючи тим знати, що він себе вважав горожанином усякого міста, де тілько є люди». Ясна річ, образ Сократа завжди виводить нас на загальнолюдські орбіти. Згадаймо хоча би триптих Василя Шевчука 1985 року «Під вічним небом». Три короткі повісті: «Навчитель істини» — про Сократа, «Осяяння» — про Сковороду, «Велика душа» — про Магатму Ганді. Перед нами — трійця великих світочів «республіки поетів і філософів». Але, з другого боку, мені здається, що заклик панночки Марини з «Патетичної сонати» Миколи Куліша: «Українцю, спізнай самого себе!» — це теж відлуння ідей Сократа.

Урок 39

ФРАНКОВІ КАМЕНЯРІ

Що означає цей образ?

У 1878 році, коли Іванові Франку було всього двадцять два, він написав одну зі своїх найславетніших поезій — «Каменярі». Вона починається рядками: «Я бачив дивний сон. Немов передо мною / Безмірна, та пуста, і дика площина, / І я, прикований ланцем залізним, стою / Під височенною гранітною скалою, / А далі тисячі таких самих, як я». Перед нами велична сцена: безмежна, дика та холодна пустка, гранітна скеля, що стрімко здіймається аж до небес, і тисячі закутих у кайдани каменярів, чия доля — руйнувати цю скелю. На кону Всесвіту відбувається якась містерія, а її персонажі — каменярі, ці добровільні «раби волі», одним із котрих є й сам поет: «У кожного в руках тяжкий залізний молот, / і голос сильний нам згори, як грім, гримить: / «Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод / Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод, / Бо вам призначено скалу сесю розбить». / І всі ми, як один, підняли вгору руки, / І тисяч молотів о камінь загуло, / І в тисячні боки розприскалися штуки / Та відривки скали; ми з силою розпуки / Раз по раз гримали о кам’яне чоло. / Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий, / Так наші молоти гриміли раз у раз; / І п’ядь за п’ядею ми місця здобували; / Хоч не одного там калічили ті скали, / Ми далі йшли, ніщо не спинювало нас. / І кожний з нас те знав, що слави нам не буде, / Ні пам’яті в людей за сей кривавий труд, / Що аж тоді підуть по сій дорозі люди, / Як ми проб’єм її та вирівняєм всюди, / Як наші кості тут під нею зогниють. / Та слави людської зовсім ми не бажали, / Бо не герої ми і не богатирі. / Ні, ми невольники, хоч добровільно взяли / На себе пута. Ми рабами волі стали: / На шляху поступу ми лиш каменярі». І, нарешті, фінал: «Отак ми всі йдемо, в одну громаду скуті / Святою думкою, а молоти в руках. / Нехай прокляті ми і світом позабуті! / Ми ломимо скалу, рівняєм правді путі, / І щастя всіх прийде по наших аж кістках».

Які потужні та красиві образи! Яка грандіозна картина! Та звідкіля ж узялась у юного поета оця візія каменярів на тлі «великого ланцюга буття»?

Сам Франко через багато-багато років, у 1912-му, пояснював своїх «Каменярів» так: «В основі сеї теми лежали конкретні враження робітників, що товкли каміння на дорозі (порівняй моє оповідання «Вугляр»), і оповідання про пробивання залізничного тунелю в Карпатах біля Дуклі. В поемці, як і слід у алегорії, не означено ані часу, ані місця, але цілу акцію представлено як сонне видіння. Вона написана навмисно досить важким стилем, аби викликати зразу пригноблююче, а потім освобождаюче враження. Хоча ціле оповідання держане в першій особі (в формі «я»), та, проте, воно не має автобіографічного характеру і його треба вважати поетичною фікцією і пластичною проекцією того настрою, який у ту пору переживав не тільки я сам, але, певно, й не один інший, хоч, може, і не відчуваючи його так живо».

Не знаю, що чув Франко про те, як пробивали залізничний тунель у Карпатах, а от каменярів, котрі «товкли каміння на дорозі», він бачив на власні очі, коли після закінчення сьомого класу Дрогобицької гімназії вирушив у свою першу подорож рідним краєм. Пам’ятаєте початок оповідання «Вугляр»? «Весною 1875 ішов я піхотою з Долини в гори в Велдіж»… Це не вигадка. Так і справді було. «Я поїхав залізницею до Стрия, — згадував цю подорож Франко в одному з листів до Михайла Драгоманова, — а звідси рушив скільським трактом до Синевідська та на Побук, Бубнище, Тисів, Церковну, Мізунь, Велдіж, зайшов до Лолина. Ся маленька вандрівка дала мені пізнати трохи більше світу і людей, ніж я знав досі». Отут наш поет і побачив каменярів, котрі прокладали в горах дорогу. Вони зробили на нього гнітюче враження: «За нужденну плату 60–80 крейцерів денно сиди там цілий день на вітрі, сльоті й вогкості, двигай тяжкий залізний молот та товчи каміння. А їх там