Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність."

– І ти вже купив копальню?

— Поки що ні. Маю залагодити кілька моментів, пов’язаних із персоналом, устаткуванням і перевезеннями.

— Оце так! Невже хочеш, щоб я збудувала гілку?

— Чом би й ні? В цьому штаті — сила-силенна можливостей. Ти знаєш, що в Колорадо є всі види відомих природних ресурсів, які, переважно, ще цілком недоторкані? А як там розвиваються заводи! Я наче з десяток років скидаю, приїжджаючи туди.

— А я ні, — Даґні подивилася повз гори кудись на південь. — Відразу згадую, як відрізняється тамтешня колія від решти наших ліній. Щороку дедалі менше перевезень, ніби… Генку, що коїться з нашою країною?

— Не знаю.

— Нам у школі розповідали, начебто Сонце весь час втрачає енергію і поступово вистигає. Я тоді уявляла, як поводитимуться люди в останні дні світу. Мабуть, усе буде точнісінько, як зараз… Суцільна холоднеча, і все зупиняється.

— Я ніколи цьому не вірив. Думав, що поки Сонце згасне, люди неодмінно знайдуть, чим його замінити.

— Ти справді так вважав? Цікаво. Бо мені теж таке спадало на думку.

Ріарден показав на димок:

— Он твій новий світанок. Він має дати все необхідне.

— Якщо його не зупинять.

— Вважаєш, це можливо?

Даґні опустила погляд на рейки:

— Ні.

Ріарден усміхнувся і теж глянув на рейки. А потім перевів погляд уздовж колії на схили, до крана колієукладача. На мить у її полі зору опинився лише його профіль і синьо-зелена стьожка, що перетяла простір.

— Ми зробили це, правда ж? — промовив він.

Ця мить виправдовувала всі зусилля, всі безсонні ночі та німі битви з відчаєм; це все, що їй було потрібно.

— Так. Ми зробили.

Даґні відвернулася, зауважила на лінії старий кран і подумала, що його зношені троси давно пора замінити: думки були неймовірно ясні, як тоді, коли, вийшовши поза межі будь-якого почуття, дістаєш винагороду — відчути все, що лише можливо пережити. «Наше досягнення, — подумала вона, — наше визнання. Немає на світі сильнішої близькості». Тепер вона могла повернутися до найпростіших і найзвичніших потреб, адже все, на що вона лише гляне, тепер набувало сенсу. Намагалася зрозуміти, звідки в неї така впевненість, що Ріарден цілком поділяє її почуття.

Рвучко розвернувшись, він попрямував до своєї автівки. Даґні пішла за ним. Вони не дивилися одне на одного.

— За годину маю летіти на схід, — мовив він.

Даґні вказала на машину:

— Де ти її взяв?

— Тут. Це «Гаммонд». Єдиний, хто зараз робить путні машини, — це Гаммонд. Я щойно її купив.

— Вона розкішна.

— Атож.

— Поїдеш нею до Нью-Йорка?

— Ні. Її мені доправлять. Я прилетів сюди своїм літаком.

— О, справді? А я їхала з Шаєнна — мала оглянути колію. Але тепер мушу якнайшвидше бути вдома. Візьмеш мене? Можна, я з тобою полечу?

Ріарден не відразу відповів, і Даґні це завважила.

— На жаль, не вийде, — відповів він, і Даґні його інтонація здалася трохи грубуватою. — Я лечу не до Нью-Йорка, а в Міннесоту.

— Шкода. Доведеться летіти рейсовим, якщо він сьогодні ще буде.

Даґні провела поглядом його машину, що зникала за крутим поворотом, а через годину вже й сама під’їхала до аеропорту. Невеличке летовище розташувалося всередині розірваного ланцюжка тоскних пагорбів. Тверду нерівну землю вкривали пластівці снігу. В одному кінці поля височів стовп маяка, з якого додолу звисали дроти; решту стовпів повалив буревій.

До неї вийшов черговий.

— Шкода, міс Таґґарт, — співчутливо промовив він, — літак буде аж післязавтра. Тут літаки бувають через день, а той, що мав прилетіти сьогодні, застряг в Арізоні. Знову щось із двигуном.

І додав:

— Як прикро, що ви запізнилися. Буквально кілька хвилин тому містер Ріарден вилетів до Нью-Йорка на власному літаку.

— Але ж він не мав летіти в Нью-Йорк.

— Мені сказав, що саме в Нью-Йорк.

— Ви впевнені?

— Він сказав, що в нього там сьогодні призначено ділову зустріч.

Порожніми очима Даґні подивилася на схід, не розуміючи мотивів Ріарденового вчинку, не осуджуючи його і не приймаючи.

— До чорта лисого ці вулиці, — пробурчав Джеймс Таґґарт, — однак запізнимося.

Даґні поглянула через водієве плече. В клаптику, що після кожного поруху «двірника» залишався в брудному місиві на вітровому склі, вона побачила застиглий ланцюг чорних блискучих дахів старих автівок. Далеко попереду побачила низько над землею нерухоме червоне око ліхтаря, що сповіщало про земляні роботи.

— На кожній вулиці щось не те, — роздратовано бурчав Таґґарт. — Копати їм закортіло! Чому ніхто нічого не робить вчасно?

Схилившись на сидіння, Даґні щільніше закуталась у плед.

Була виснажена робочим днем, що почався о сьомій в її кабінеті, а закінчився геть недоладно. Не доробивши запланованого, їй довелося мчатися додому, бо вже пообіцяла Джимові виступити на вечері нью-йоркської бізнес-ради.

— Вони хочуть, щоб ми розповіли про ріарден-метал, — пояснив брат, — і ти зробиш це краще за мене. Мусимо бути переконливі, адже навколо цього замінника звичної сталі точиться скільки суперечок.

Зараз, сидячи з Джеймсом у його машині, вона вже шкодувала, що погодилася. Повз них бігли нью-йоркські вулиці, і Даґні думала про перегони між часом і металом, про змагання рейок «Ріо-Норте» з невпинним летом днів. Спокій, що панував у салоні машини, безмежно її напружував і дратував, нагадуючи про втрачений вечір, а вона ж не могла собі дозволити дурно витратити бодай годину.

— З огляду на всі ці нападки на Ріардена, — вів своєї Таґґарт, — союзники йому не завадять.

Даґні з недовірою глянула на брата.

— Тобто, ти його підтримуєш?

Натомість Джим мляво запитав:

— А яка твоя думка про звіт особливого комітету Нацради металопромисловців?

— Ти чудово знаєш мою думку.

— Вони стверджують, що ріарден-метал загрожує безпеці. Кажуть, що його хімічний склад сумнівний, що цей метал крихкий на молекулярному рівні, що він здатен раптово тріскатися, — він запитально дивився на Даґні. Вона мовчала, тому Таґґарт занепокоєно перепитав:

— А ти, часом, не передумала?

— Щодо чого?

— Щодо металу.

— Ні, Джиме, не передумала.

— Але ж там… у цьому комітеті… знавці, фахівці… першокласні експерти… Головні металурги найбільших корпорацій, випускники найкращих університетів країни… — нещасно промимрив він, ніби благаючи сестру надати йому докази, щоб не погоджуватися з вердиктом цих людей.

Даґні здивовано подивилася на брата; він поводився не характерно для себе.

Тим часом машина смикнулася і посунула вперед. Повільно в’їхавши у дірку в роздовбаному дерев’яному паркані, вона минула баюру з луснутою водогінною трубою. Біля неї рядочками лежали нові труби; Даґні роздивилася торговельну марку: «Ливарний цех Стоктона», Колорадо. Вона відвела погляд; не хотілося згадувати про Колорадо.

— Нічого не розумію… — бідкався Таґґарт. — Найкращі фахівці Національної ради металопромисловців…

— Джиме, а хто їхній президент? Чи не Оррен Бойл?

Таґґарт глянув на неї з відвислою щелепою.

— Якщо це тлусте хамло вважає, що йому