Читати книгу - "Жак-фаталіст"

— Ну, як вам подобається?

Я. Чудово!

Він. Мені теж здається непогано, але звучанням схожа на інші скрипки.

А він одразу присів, як музикант, що сідає до клавесину.

Я. Зласкавтесь над собою і наді мною.

Він. Ні, ні, якщо вже здибався з вами, ви послухаєте мене. Я не хочу похвали не знати за що. А так ви певніше мене похвалите, от я, дивись, і розживусь на учня.

Я. Я мало де буваю, ви тільки даремно втомите себе.

Він. Я ніколи не стомлююсь.

Побачивши, що жаліти його річ марна, бо соната на скрипку якраз його розворушила, я вирішив здатися на його волю.

Отож він сів до клавесину, підігнувши ноги, підвів голову до стелі, де ніби бачив нотну партитуру, співав, награвав, виконував якусь річ Альберті чи Галюппі[85], не знаю, чию саме. Його голос стелився вітром, його пальці бігали по клавішах, перекидаючись з верхів на баси, то знову вертались до мотиву, облишивши супровід. На його обличчі мінилися пристрасті — ви бачили на ньому ніжність, гнів, утіху, біль, почували piano, forte, і я певен, що досвідченіший за мене пізнав би річ за його рухами, за виразом його обличчя й уривками співу, що вряди-годи в нього вихоплювались. І дивно те, що іноді він вагався, завертав назад, як ніби був схибив, і сердився за те, що збився.

— Тепер ви бачите, — мовив він, підводячись і втираючи піт, що краплями збігав йому по щоках, — що ми теж уміємо вставляти тритони й зайві квінти й що поєднання домінант нам знайоме. Енгармонійні переходи, якими такого шелесту наробив мій дядько, не такі вже й хитромудрощі — упораємося з ними.

Я. Великого ви тільки клопоту завдали собі, щоб довести мені свою велику вправність. Я такий, що й на слово вам повірив би.

Він. Велику вправність! О, ні! Щодо ремества мого, то я сяк-так знаю його, а це вже більше, ніж потрібно, бо хто ж у нас зобов'язаний знатися на тому, що він робить?

Я. Не більше, як і на тому, чого він учить.

Він. Це вірно, чорт забирай, і дуже вірно! І от скажіть мені, пане філософе, щиро, по совісті: був час, коли ви не були таким багатирем, як зараз.

Я. Та й зараз з мене невеликий багатир.

Він. Але ж ви не пішли б тепер улітку до Люксембурзького саду[86]… Пригадуєте?..

Я. Облишмо це. Так, пригадую.

Він. У сірому плісовому сурдуті…

Я. Так, так.

Він. Облізлому, з подертими чохлами, і в чорних вовняних панчохах, зашитих ззаду білою ниткою.

Я. Так, так, усе, що ви хочете.

Він. Як виглядали ви тоді в алеї Зітхань?[87]

Я. Досить жалюгідно.

Він. А вийшовши звідти, тинялися вулицями?

Я. Згоден.

Він. Ви читали лекції з математики?

Я. Не тямлячи в ній нічогісінько. Адже ви до цього вели?

Він. Якраз до цього.

Я. Я вчився, показуючи іншим, і вивчив кількох непоганих школярів.

Він. Можливо, але музика не те, що алгебра та геометрія. Тепер, коли ви вельможний пан…

Я. Не такий уже вельможний.

Він. Коли ви напхали собі кишеню…

Я. Дуже мало.

Він. Ви наймаєте дочці вчителів.

Я. Ще ні, про її виховання дбає мати, бо треба ж мати спокій у господі.

Він. Спокій у господі? Чорт забирай, його можна мати тільки тоді, коли ти слуга або господар, а треба бути господарем… Була в мене жінка[88]… Хай їй царство небесне, але коли вона, було, свариться, я розпалявся, гримів на весь свій гук і глаголив, як Бог: «Хай стане світло!» І світло ставало. Тому за чотири роки часу нам не трапилося й десятка слів промовити голосніше, ніж звичайно. Скільки вашій дитині?

Я. Це не стосується до справи.

Він. Скільки років вашій дитині?

Я. Що за чорт! Облиште мою дитину і її літа, вернімося до вчителів, що в неї будуть.

Він. Побий мене Бог, не знаю нічого упертішого як філософ! Всепокірно благаю вас, чи не можна було б дізнатися в ясновельможного пана філософа, скільки років може бути його панні доньці?

Я. Припустімо, вісім років.[89]

Він. Вісім років! Так воно вже чотири роки, як мало б клавіші перебирати.

Я. А може, я й не дуже дбаю про те, щоб запровадити до плану її виховання науку, що її вчитися дуже довго, а пожитку з неї дуже трохи.

Він. А чого ж ви вчитимете свою доцю, прошу вас?

Я. Правильно мислити, коли зможу, — це така незвичайна річ серед чоловіків, а в жінок ще рідша.

Він. Ех, та хай вона й криво мислить, аби тільки була гарна, весела й кокетлива.

Я. Коли вже природа була така незичлива до неї, що дала їй тендітний організм з чулою душею, а піддала її таким самим життєвим стражданням, як ніби в неї міцний організм і залізне серце, то я навчу її, коли зможу, ці страждання відважно терпіти.

Він. Та дозвольте їй плакати, страждати, маніжитись і нервувати, як звичайно це роблять дівчата, аби тільки вона була гарна, весела й кокетлива. Як?! Ніяких танців?

Я. Не більше ніж треба, щоб робити реверанс, пристойно поводитися, добре представитись і вміти ходити.

Він. Ніяких співів?

Я. Не більше ніж треба — аби тільки, щоб мати добру вимову.

Він. Ніякої музики?

Я. Коли б був добрий учитель гармонії, я охоче звірив би йому її на дві години щодня протягом двох років, не більше.

Він. А замість істотних речей, що вона вивчатиме?

Я. Граматику, міфологію, історію, географію, трохи малювання і багато моралі.

Він. Як легко було б мені довести вам марність усіх цих знань у такому світі, як наш. Що там марність! Небезпечність! Але зупинюся зараз на одному питанні — адже їй треба буде одного чи двох учителів?

Я. Напевно.

Він. Отож бо й воно! А хіба ви сподіваєтеся, що ці вчителі знатимуть граматику, міфологію, історію, географію та мораль, які викладатимуть їй? Байки, любий учителю, байки! Коли б вони оте все знали так, щоб викладати, вони б його не викладали.

Я. А