Читати книгу - "Прерія"

class="p1">Раптом воїн замовк і схилив голову набік, ніби напружено щось наслухав. Потім, повернувши коня, він поскакав до найнижчого краю заростів і почав уважно вдивлятися в похмуру прерію; але не туди, де стояв загін, а в протилежний бік. Після цього вчинку, який здався усім дивним і незрозумілим, він повернувся, пильно подивився на Інес, поскакав назад, знов повернувся, — і так кілька разів, ніби в ньому точилася напружена боротьба суперечливих думок. Він натяг повід, стримуючи свого нетерплячого скакуна, і хотів був щось сказати, але знову схилив голову на груди, прислухаючись. Потім він із швидкістю оленя проскакав учвал на те місце, звідки оглядав прерію, покружляв там, ніби роздумуючи, куди податися далі, а тоді помчав уперед, наче птиця, що перед дальнім польотом кружляє отак над своїм гніздом. Якусь хвилю ще було видно, як вершник скаче до прерії, а ще за мить він зник за горбом.

Собаки, які вже давно непокоїлися, кинулись були слідом за індіанцем, але незабаром припинили погоню; вони посідали на землю і своїм звичаєм неголосно й жалібно завили, наче попереджаючи про небезпеку.

РОЗДІЛ XIX

А що, як він не вистоїть?

Шекспір

Події, про які ми тільки-но розповіли, відбулися так швидко, що старий, хоч і завважив усі подробиці, не встиг ні з ким поділитися своїми здогадами стосовно намірів індіанця. Однак, коли пауні зник, трапер похитав головою і, повагом ідучи до того краю заростів, звідки щойно поскакав молодий воїн, пробурмотів:

— У повітрі багато запахів і звуків, та от тільки мої старі вуха і зір нездатні вчути й розпізнати їх.

— Тут нема чого розпізнавати! — вигукнув Мідлтон, підійшовши до трапера. — У мене гострий зір і тонкий слух, але, запевняю вас, я нічого не бачу і не чую.

— У тебе гострий зір! І ти, звісно, не глухий! — відказав старий трохи зневажливо. — Ні, хлопче, ні; може, вони й годяться, щоб з одного кутка церкви побачити, що робиться іншому, або ж почути міський дзвін, але треба пожити в прерії принаймні рік, щоб не приймати індика за буйвола, а ревіння буйвола — за божий грім! Природа часто обманює людину в цих голих рівнинах, де повітря відбиває все, як вода, і важко розрізнити, прерія перед тобою чи море. Але ось знак, відомий кожному мисливцеві!

Трапер показав на зграю хижих птахів, які неподалік летіли над рівниною, і, певне, туди, куди так уважно вдивлявся пауні. Спочатку Мідлтон не вгледів нічого, крім маленьких темних цяток на тлі понурих хмар; але вони швидко наближались, і незабаром уже можна було розпізнати обриси птахів, а тоді й помахи їхніх важких крил.

— Прислухайся, — мовив старий, коли Мідлтон роздивився нарешті вервечку коршаків, — зараз ти почуєш буйволів, чи бізонів, як, на думку вашого вченого лікаря, слід їх називати, хоч усі мисливці в цих краях споконвіку називають їх буйволами. А про мене, — додав він, підморгуючи молодому офіцерові, — то мисливцю краще знати, що за звірі тут водяться і як їх називати, ніж тому, хто порпається у своїх книжках замість мандрувати по землі, вивчаючи звички її жителів.

— Щодо звичок, то я з вами згоден, — відгукнувся природознавець, який нечасто пропускав нагоду обговорити яке-небудь спірне питання, що стосувалося до його улюбленої науки. — Тобто якщо правильно застосовуються визначення, і на умови, що спостереження ведеться оком ученого.

— Оком крота! Нібито звичайного людського ока не досить, щоб назвати тварин! А хто ж тоді дав імена усім божим створінням? Можеш ти мені це сказати з усіма твоїми книжками та шкільною премудрістю? Чи не перша людина у райському саду? І чи не від неї діти її успадкували дар давати всьому назви?

— Звичайно, це так за святим письмом, — прорік лікар, — але ви тлумачите прочитане надто буквально.

— Прочитане! Ні, якщо ти думаєш, що я марнував свій час у школах, то дуже помиляєшся. Мої знання не з книжок. Якби я міг читати, то, може, краще знав би слова з тієї книги, що ти її назвав.

— Невже ви й справді вірите, — сказав природолюб, трохи роздратований незгідливістю впертого старого, а може, в душі певний переваги своїх знань, вільнодумніших, але навряд чи таких корисних, — то невже ви таки вірите, ніби всі тварини справді були зібрані в одному саду, аби перша людина записала їх у свою класифікацію?

— А чом би й ні? Я розумію твою думку, бо не обов'язково жити в містах, щоб збагнути всі ті диявольські хитрощі, які вигадала зарозумілість людини, аби зруйнувати своє щастя. Що доводять твої слова? А тільки одне: той сад Всевишній створив не за подобою наших жалюгідних садів, отож те, що світ називає цивілізацією, просто омана. Ні, ні, сад божий був тоді лісом, і тепер це ліс, де ростуть плоди і співають птахи за його мудрою настановою… А зараз ти зрозумієш, чого злетілися стерв'ятники! Ось і самі буйволи — добрячий гурт! Ручаюсь, що десь в улоговині ховаються одноплеменці того пауні. Він поскакав до них, і незабаром ви побачите славну гонитву. Отож скватер із своїм виводком не наважиться поткнутися сюди, а нам боятися нема чого: пауні народ не підступний.

Усі спрямували погляди на дивовижну картину, що розкривалася перед ними. Навіть боязка Інес підбігла до Мідлтона, заполонена цікавістю, а Пол відірвав Еллен від куховарства, аби й вона помилувалась мальовничою сценою.

Поки відбувалося те, про що ми розповідали читачеві, прерія лежала у величному й непорушному спокої. Правда, небо затьмарювали зграї перелітних птахів, але жодна чотиринога тварина, крім траперових собак і лікаревого осла, не пожвавлювала одноманітного простору пустелі. І раптом на ній завирувало життя — наче волею чарівника, усе довкола змінилося.

Спершу з'явилися кілька величезних бізонів-самців, які вибігли на верхівку найвіддаленішого пагорба; за ними тяглися довгі низки окремих тварин, за якими вже темною масою котився весь гурт, затоплюючи вкриту сірувато-коричневою травою рівнину, аж поки вона зовсім зникла під ще темнішими кольорами їхньої кошлатої вовни. Гурт, наближаючись, дедалі ширшав і густішав, мов незліченні пташині зграї, які одна по одній виринають з неба, наче з безодні, — і немає їм ліку, як листу в лісах, що над ним птахи махають крильми у своєму нескінченному перельоті. Над тією темною масою раз у раз здіймалася невисокими стовпами курява, коли якийсь бик, лютіший за решту, орав рогами землю; а ще вітер часом доносив глухе протягле ревіння, ніби тисячі горлянок скаржилися на щось безладним хором.

Глибока й задумлива тиша запанувала в загоні — всі зачудувалися з дикого