Читати книгу - "Сага про Єсту Берлінга"

Сидить він там і нині, великоднього ранку, змерзлий, розпатланий, сивий. Увечері пролунає великодня сальва i спалять великодню відьму. Кавалери всі надворі, а він сам лишився в кутку біля груби.

О кузене Крістофере, кузене Крістофере, невже ти не знаєш?

Прийшла ж бо весна, усміхнена й знадлива.

Природа прокидається з зимового сну, і в блакитному небі бавляться, наче метелики, крилаті духи весни. Немов рясні квітки на шипшині, сяють серед хмар їхні личка.

Оживає земля, наша велика мати. Сонна, як дитина, виходить вона з купелі весняної щодені, сполоскана весняним дощем. Каміння й чорноземля світяться з утіхи. «Нумо до танцю життя! — радісно гукає кожна порошинка. — Будемо ширяти, мов на крилах, у чистому небі. Будемо блищати на рум’яних личках молодих дівчат».

Веселі духи весни добуваються з повітрям і водою в тіло, виграють, наче в’юни, в крові, сколихують серце. Звідусіль долинає та сама пісня. До сердець і до квіток, до всього, що ширяє і тріпоче, міцно чіпляються крилаті духи й ознаймують, наче тисячі дзвонів б’ють на сполох: «Радійте ii веселіться! Радійте й веселіться! Прийшла вона, усміхнена весна!»

Одначе кузен Крістофер сидить непорушно й нічого не помічає. Він схилив голову на закляклі долоні й снить про дощ із куль і про славу, що виростає на полі бою. В уяві його оживають троянди і лаври, що квітнуть і без весни з її ніжною красою.

А все ж таки шкода його, цього самітного старого завойовника, що сидить у кавалерському крилі, далеко від свого народу і своєї вітчизни і ніколи вже не почує рідного слова, — а по смерті його чекає безіменна могила на цвинтарі в Бру. Хіба він винен, що народився орлом, щоб переслідувати й убивати інших?

О кузене Крістофере, доволі ти вже насидівся й намріявся в кавалерському крилі. Встань і випий келих буйного життя у високому замку. Хіба ти не знаєш, кузене Крістофере, що нині до майора надійшов королівський лист, посвідчений шведською державною печаткою?. Він адресований майорові, але пишеться в ньому про тебе. Аж чудно дивитися на тебе, як ти читаєш його, старий орле! Очі твої спалахують, голова підводиться. Ти бачиш, як відчиняються дверцята твоєї клітки і перед твоїми спраглими лету крильми стелеться вільне безмежжя.

Кузен Крістофер сягає аж на дно своєї скрині. Він дістає пильно бережений, гаптований золотом військовий мундир і вбирається в нього, надягає на голову оздоблений перами капелюх і незабаром уже виїздить з Екебю на своєму чудовому білому коні.

Це ж зовсім не те, що сидіти й мерзнути коло груби. Тепер він теж бачить, що настає весна.

Він випростується в сідлі й пускає коня чвалом. Метляє на вітрі підшитий хутром плащ, мають пера на капелюсі. Він відмолодів, як і земля, прокинувся з довгого зимового сну. Старе золото ще не поблякло. Мужнє обличчя під трикутним капелюхом сповнене гордощів.

Дивна його їзда. Куди він ступить, там течуть струмочки й квітнуть проліски. Перелітні птахи щебечуть і тішаться, що він вільний. Уся природа радіє разом із ним.

Він їде, як переможець. Йому передує сам дух весни на летючій хмарині, легкий, прозорий, чарівний. Він сурмить у ріг і сіє радість. А навколо кузена Крістофера гарцює цілий загін давніх приятелів: ось підвелося в сідлі щастя, он їде на своєму стрункому коні слава, а он на вогнистому арабському жеребці кохання. Дивна то їзда і дивний їздець. Співучий дрозд, що знає мову людську, гукає йому:

— Кузене Крістофере, кузене Крістофере! Куди ти їдеш? Куди ти їдеш?

— До Борга свататись! До Борга свататись! — відповідає йому кузен Крістофер.

— Не їдь туди, не їдь туди! Неодружений не має клопоту! — гукає йому навздогінці дрозд.

Але кузен Крістофер не слухає застереження. Береться вище й вище вгору, аж нарешті опиняється в Борзі. Він зіскакує з сідла, і його ведуть до графині.

Усе складається добре. Графиня Мерта ласкава до нього. Кузен Крістофер певен, що вона не відмовиться носити його гучне прізвище і бути господинею в його замку. Він сидить і відтягує ту чудову мить, коли графиня побачить королівського листа. Його тішить те зволікання.

А графиня розважає його різними історіями. Все, що вона каже, смішить кузена Крістофера, все викликає в нього захват. А що вони сидять у покої, де невістка почепила сітчасті фіранки мамзель Марі, графиня починає розповідати й про них. І так дотепно, як тільки вміє.

— Бачите, яка я лиха! — докінчує вона. — І тепер ці бридкі фіранки висять тут, щоб я щодня й щогодини згадувала про свій гріх. Це страшна покута. Ох, як вони мені остогидли!

Великий воїн кузен Крістофер дивиться на неї блискучими очима.

— Я також старий і вбогий, — каже він, — і десять років сиджу коло груби й тужу за своєю коханою. Може, ви й з мене глузуєте, шановна графине?

— Це зовсім інша річ! — вибухає графиня.

— Господь відібрав у мене щастя, вітчизну і велів їсти чужий хліб, — поважно мовить далі кузен Крістофер. — Я навчився поважати бідність.

— І ви тієї самої! — вигукує графиня й зводить руки. — Ох, які люди стали цнотливі! Які ж усі цнотливі!

— Так, — мовить він. — Але запам’ятайте мої слова, графине. Якщо бог колись поверне мені багатство і владу, то я знайду їм кращий ужиток, аніж ділити зі світською дамою, такою собі намальованою, бездушною мавпою, що знущається з убогості.

— І добре зробите, кузене Крістофере.

Кузен Крістофер урочисто виходить з кімнати і їде назад до Екебю. Одначе за ним уже не летять духи, не озивається дрозд і він не помічає більше усміхненої весни.

До Екебю він добирається аж увечері. Час уже починати великодню сальву й палити великодню відьму — велике солом’яне опудало з ганчір’яною головою. На голові вуглиною намальовано очі, ніс і рот. Убрана відьма в стару сукню баби, що живе на кухні з ласки господарів. Поряд стоять кочерга й мітла, а на шиї у відьми висить ріг з мастилом. Хоч зараз лети на Лису гору.

Майор Фукс наладовує рушницю і кілька разів стріляє в. повітря. Підпалено купу сухого хмизу, туди вкинено відьму, і її охоплює веселе полум’я. Кавалери роблять усе, що можуть, аби тільки давнім, випробуваним звичаєм захистити себе від зловорожої сили.

Кузен Крістофер стоїть і понуро дивиться на багаття. Тоді раптом витягає з-під закавраша великого королівського листа й кидає у вогонь. Сам тільки господь знає, що він собі надумав. Може, уявив, що то не відьму, а графиню Мерту спалюють на вогнищі. А може, розважив, що кола вже й