Читати книгу - "Справа отамана Зеленого"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Не навиліт, — заперечила Маруся.
— Тобто?
— Отак, — відповіла просто. — Тебе спершу малий у лісі туго перев'язав. Чимось підручним. Сюди допер. Як через сідло перекинув, видно, Бог помагав. А тут уже я…
— Що ти?
— Вирізала.
— Кого?
— Олива шматочок. Кулю. Осьде застрягла.
Пальці жінки обережно провели спереду, там, де ребра.
— Марусю, ти… Ти зробила мені операцію? Сама? — хоч і так було все ясно, проте Шеремет усе одно не міг повірити в почуте.
— Дядько Опанас ножика нагострив і тебе тримав. Тітка Килина трав заварила — відвар, щоб рани промити. Народний засіб, усяку заразу вимиває—вичищає. Змішала з самогонкою, задля певності. Стояла поруч, тримала святого Пантелеймона, молилася. Я… колупала… Обережно старалася. Боялася, слово честі. Тільки куля… Вона не глибоко засіла. Могла її пальцями намацати. Потім ми тебе перев'язали, помили, перенесли сюди, сховали від очей. Хутір хутором, а воно всяке нині ходить. Поки минали. Та погані відчуття… А хай їм чорт! — відмахнулася. — Три дні тому горів ти весь. Думали — спалахне свічка. Марив, когось кликав, не розібрала достеменно. Воював, не без того. Що робити — ніхто не знав. Ліків тут жодних. Трави тітки Килини хіба, та й то… Словом, — зітхнула полегшено, мов нарешті висповідалася, — затих ти перед світом. Думали — все. Коли чуємо — дихаєш, наче вже рівно, не гаряче. А тоді ти спав більше доби. Прокидався, воду тяг. Пам'ятаєш?
— Ні. Оце аж тепер…
— Бач, значить, усе буде добре. Недарма я коло тебе весь цей час…
Ураз Маруся знітилася, замовкла, урвавши себе на півслові. Це нашорошило Артема. Він спробував підвестися, спираючись на лікті, та сил забракло. Тож, голосно видихнувши, впав на спину й запитав:
— Може, ти тут і спала? Це хочеш сказати?
— Навіть більше.
— Тобто?
— Поруч. Ти метався вночі, міняла тобі пов'язки на лобі, з оцтом.
Шеремет заплющив очі. Знову розплющив.
— Марусю… Ти спала… зі мною?
— Коло тебе, — відрубала молодиця. — І перевдягала тебе я, і обмивала… З чоловіком я жила, коли забув. Законно. Заміжня була, в лазні разом випарювалися. Бачила чоловіків без одягу, з усім вашим хазяйством. Теж мені, театр!
— До чого…
— До всього! — вона підвелася. — Учений чоловік, наче не дикий, між людей буваєш. А досі не втяв: тут, по селах, школи давно заведено. За царя — батюшки ще. І в містах ми, сільські, буваємо. Деякі речі навіть краще за вас, буржуїв міських, знаємо. Я письменна, наприклад. Сама читаю, себе розписую, газети з Києва часом привозила, читала нашим, які ще неписьменні. Потім уже дядькам на куриво. І в театр ходила, в народний. Тато як живі були, перед війною ще, кілька разів нас із мамою возили. Хотіли, щоб далі вчилася, та бач…
Артемові щоки знову запалали.
— Не хотів я нічого такого…
— Ох, знаю вас! Усяких знаю! І коло чоловіка я спала, і з чоловіком! Отак!
Хотіла забрати лампу, потягнулася навіть. Тоді передумала, лишила, пішла до дверей, там повернулася, вперла руки в боки.
— Подякував би хоч! Бач, уже й не приляжеш біля них! Пани! «Якби ж ви знали, паничі…» — то про тебе, пане Шеремете! — де й подівся раптом Артемик. — І все одно бульйон тобі варила! Міцний, тітка Килина молоду курку зарізала! З домашньою локшиною! Щоб вичухався… та й пішов, може, звідси…
Вийшла нарешті. Хряснули двері.
Шеремет утупився в лампадний вогник, відчуваючи себе вкрай розгубленим. Чимось же зачепив Марусю, скривдив, видно. А може, вона хотіла зовсім інше від нього почути, про інше погомоніти.
Про що?
Артем зітхнув, кволо всміхнувся. Навряд чи копилитиме губи довго. Не ті часи, щоб іще свої на своїх приндилися.
6
Вийти з хати Шеремет зміг уже перед Покровою.
Не обдурила Божа Мати. На своє свято, як звичайно, подарувала м'яке приємне тепло, а дядько Опанас із Марусею вибралися у село на ярмарок. Хай там що, але традицій тут не зраджували. Після ясної покровської погоди осінь остаточно перебрала віжки в затяжного літа.
Досі Артем насилу переставляв ноги, то тримаючись за Опанаса, то навалюючись на підставлені Марусині плечі. Тепер такої потреби не було. Він ступав сам, не тримаючись за стіну і навіть натягши штани. Ще напередодні зі своєї комірчини він виходив у самих кальсонах. Небо насупилося, проте похмурим цей жовтневий день зовсім не був. Навпаки, видався тихий та лагідний, мовби обіцяючи: «Незабаром, люди, так буде завжди й усюди!» Примостившись на призьбі, Артем скрутив цигарку із запашного Опанасового самосаду. Закурив, дивлячись на вкриті багрянцем верхівки дерев, задумався.
А було про що…
…Зазвичай йому дозволяли виходити з комірчини на свіже повітря пізно ввечері, хоч на хутір давненько не потикалися представники нової, денікінської, влади. Ще перед тим, як сюди потрапив поранений, солдати навідувалися для порядку. Обійшлося. Тітка Килина виставила на стіл штоф міцного самогону, насмажила шкварок із цибулею, розщедрилися на огірки — помідори, й білі поїхали геть, ситі, п'яні та задоволені. Правда, Опанас потім буркотів на жінку: принадимо, мовляв, відбою не буде. Але шпетив більше для годиться. Розуміючи, що все одно забрали б. Краще вдати, ніби раді визволителям від ненависних жидівських комісарів.
Артем, упевнений, що біла гвардія для українських селян, і не лише селян, насправді нічим не краща за червону, все ж помічав: хуторяни приязніше ставляться до нікінців. Опанасові удалося уникнути погрому червоних продзагонів. Обминули його віддалений хутір і білогвардійські продуктові рейди. Звісно, Артемових рятівників потрошку скубли й одні, і другі, але найбільше вони натерпілися від Скоропадського та німців. Шеремет уже наслухався, як того літа повернувся сюди вигнаний панич, у білій черкесці, на сірому в яблуках коні, з невеличким почтом, і заявив, що повертає собі у власність ці землі владою, даною йому від пана гетьмана. Чим усе скінчилося б, не знає ніхто: хлопці Зеленого по двох тижнях виловили його й повісили без зайвої мороки. Навіть облаяти себе до пуття не дали.
Спокійніше відтоді дядькові Опанасу й тітці Килині жити не стало. Та коли комунари палили церкви й убивали святих отців, декого люто перед смертю катуючи, то денікінці заходили в храми, знімаючи шапки й хрестячи лоба. Щоправда, панотці в селах почали косувати на білих, коли ті, назвавшись визволителями, так само вимагали від людей здавати харчі на утримання війська. Утім, відправам у церквах не заважали, і селяни схильні були за це терпіти денікінських добровольців. До того ж їх було куди менше, ніж більшовиків.
Вони воюють, переказував Опанас щоразу, коли повертався з базару, де вбирав
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Справа отамана Зеленого», після закриття браузера.