Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Тема для медитації 📚 - Українською

Читати книгу - "Тема для медитації"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Тема для медитації" автора Леонід Григорович Кононович. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 59 60 61 ... 76
Перейти на сторінку:
і, дійшовши до кінця провулка, раптом спинився, наче укопаний. У цьому місці провулок повинен виходити на освітлений ліхтарями майдан, — але натомість він звертав ліворуч. Цього не може бути, подумалося йому. Він трохи подумав, а тоді звернув ліворуч і попростував серед непроглядної темряви. За мить перед ним забовваніли хрести. Це був цвинтар. Біля огорожі світився ліхтар. Він то згасав, то загорявся знову. Юр повернувся назад і, спинившись посеред провулка, став роззиратися. Усе було правильно. Орієнтири були на місцях — і підстанція, де натужно гудів трансформатор, і ці штахетники, оббиті негодою, і бетонний стовп із бляхою, де було написано «Не влезай — убьет!»... але замість того, щоб виводити у середмістя, провулок звертав на цвинтар! У всій цій ситуації було щось несправжнє — здавалося, увесь оцей світ довкола нього зараз попливе, а потім лусне як мильна булька. Він безпорадно роззирнувся, а тоді рушив провулком, — і за хвилю перед ним знову забіліли хрести.

Він зупинився. У верховіттях дерев свистів і завивав холодний вітер. Ліхтар біля огорожі то загорявся, то погасав. Не знаючи, що робити, він одійшов назад і втомлено сів на дерев’яну лавку. В очах тьмарилося, все тіло били дрібні нервові дрижаки. Позаду була могила, і спалахуючи, ліхтар вихоплював із пітьми високий білий надгробок. Він дістав цигарку і, ховаючись од вітру, обернувся лицем до могили. Коли сірник нарешті загорівся, він припалив цигарку і, піднявши погляд, раптом уздрів надгробний портрет, який видався йому неначебто знайомим. Тієї миті ліхтар знову погас, і темно зробилося, хоч в око стрель. Він дістав сірники і почав черкати по коробці. Вітер був такий, що полум’я гасло, не встигнувши й розгорітися. Він уже махнув було рукою, — аж ліхтар зненацька засвітився знову, заливаючи усе довкруги сліпучо-білим сяєвом, і він побачив, що з портрета на нього дивиться юне лице у вінку з осінніх квітів, й вуста його були червоні мов калина, й очі сяяли, немов дві зорі...

Він закам’янів, усередині аж похололо. Затим він підвівся, хутко переліз огорожу і, нахилившись, почав розглядати фото. Це тривало хвилини зо дві; після цього він переліз назад, сів на лаві й щосили обхопив голову руками, почуваючи, як сіпається все тіло.

Тепер не зоставалося жодного сумніву — це був портрет Леляни.

Враз йому зробилося гаряче, а свідомість немов би розкололася й побігла протилежними напрямками. Значить, вони вбили її, безтямно дивлячись перед собою, думав він. Вони закатували її. Вона їм не скорилася, і за те їй укоротили віка. Задавили десь у табірному карцері та й квит... А потім потайки привезли у це містечко й поховали, щоб замести сліди злочину! Значить, Леляни вже немає...

Зрадник! — застугонів холодний вітер, жбурляючи йому в лице жмут пожовклого листя. Зрадник! — просигналив нічний потяг на залізниці.

Її немає, думав Юр, дедалі дужче стискаючи голову долонями. А я живий. І гуляю на свободі. Тільки навіщо ж мені ця свобода? Якби я розділив її долю, то вона не загинула б. Навіть із-за ґрат я зумів би передати їй звістку, — і може, це утримало б її над прірвою смерти. Але тепер уже пізно...

І його захльоснув такий відчай, що він відчув себе малим і нікчемним, ніби комаха. З останніх сил чіпляючись за життя, він хтів було встати і чимдуж піти геть із цього місця, — та щось наче поклало йому долоню на плече і сказало: куди ж ти підеш? Адже це все. Це — все... розумієш?

І тоді він утямив, що виходу вже немає ніякого.

Біля огорожі знову спалахнув ліхтар. У різкому крейдяно-білому світлі стало видно, що під ногами блищать уламки розбитої пляшки. Нагнувшись, він перебрав те шкло і знайшов трикутну скалку з гострими, як бритва, краями. Потім умостився на лавці, випростав зап’ястя лівої руки — і побачив, як під шкірою вирізняються темні лінії вен.

Він цупко стис у пальцях уламок зеленого шкла. Тоді вдавив його у м’яку податливу плоть — і раптом нерішуче спинився.

Секунди текли, а він сидів і неначе б до чогось прислухався. Аж ось крізь тоскний стогін вітру, який розгойдував гілля осокорів, почувся протяжний, тонкий і надзвичайно жалібний крик, який нагадував дзвін кришталевої чаші; й тоді він стрепенувся, й утямив, що час таки прийшов.

Ну, сказав собі він... пора!

... й міцно-міцно заплющив очі, і до болю зціпив щелепи, і щосили різонув тою скалкою, почуваючи, як легко і глибоко увійшла вона в гаряче живе тіло і чикрижить його, немов качалку сирого тіста...

... й коли з перерізаних вен ударили цівки чорної крови, а свідомість зафіксувала перші больові імпульси, котрі скидалися на дотик до гарячої праски, — то йому зробилося так легко, наче він ув однісінький мент скинув із себе якийсь нестерпно важкий і болючий тягар, а далі його пійняла неймовірна радість, бо душа ожила, й заспівала, і розправила крила, щоб злетіти назустріч незнаному, що от-от мало явити своє лице, назустріч світлу, яке прозирало крізь темряву, назустріч новому життю, що кликало її в містичні далі...

... але тут-таки у вуха штовхнув гучний переможний регіт.

Він розплющив очі. Затим підняв голову — і кроків за двадцять уздрів білий, мов крейда, силует, котрий гостро й неприродно світився посеред глухої осінньої ночі. Це була ота безрука й безнога потвора; широко роззявивши глибоченну чорну пащу і розхитуючись із боку на бік, вона захлиналася диким тріумфуючим реготом, вона відкидала круглу безволосу голову і трясла бородою, вона дриґала своїми оцупками й неначе б аж підскакувала од захвату; сміх клекотів у її горлянці й жахливим громовим бухканням виривався назовні, боляче і нестерпно вдаряючи по барабанних перетинках, — і тоді він...

... заборсався, намагаючись вирватися із липких обіймів сну, аж в очах почало світліти, і вії задрижали, і поволі стали розтулятися, відкриваючи розширені зіниці, де бився і скипав невимовний темний жах, — але за повіками він побачив не світлицю з образами на покуті й довгими запорошеними сволоками, які тягнуться попід стелею, а тисячі облич, над якими полоскалися і майоріли криваво-червоні знамена, а над ними побачив кам’яниці, де висіли портрети бісів у людській подобі; а ще далі — багрові трибуни, на яких стовбичили мордаті партійні фюрери з очима садистів. Він заплющився знову, міцно-міцно, аж за повіками пішли огненні кола, однак видіння не щезало — люди під прапорами крокували й крокували, безгучно роззявляючи свої чорні

1 ... 59 60 61 ... 76
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тема для медитації», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Тема для медитації"