Читати книгу - "Анна Київська"

— Облиште ці паскудства.

— Вона сама з усіма подробицями розповіла мені про свій злочин. Розповідаючи, Ірина реготала, мов окаянна… І як я тоді не вбив її!

Рауль де Крепі теж зблід; на чолі в нього блищали краплі поту. Хвилю помовчавши, він додав:

— Вона повісилася!

Анна скрикнула й зомліла. Прибігли жінки й віднесли її в ліжко. Коли вона прийшла до тями, то побачила графа, що нерухомо стояв у ногах ліжка. По щоках у королеви покотилися сльози.

Яка гарна вона в сльозах! Ох, узяти б її отак на руки й утішити!..

— Ідіть звідси, ваша вельможносте, нашій королеві треба відпочити, — сказала йому Аделаїда де Ла-Ферте — придворна дама, подруга й довірена особа Анни.

Розділ тридцять перший

КОРОНУВАННЯ ФІЛІППА

Звістка про Іринине самогубство приголомшила королеву. Вона почувала себе винною — в тому, що не виявила до Ірини досить уваги. Цілком віддавшись своїм душевним мукам, вона кинула сестру напризволяще й не вберегла її від Рауля де Крепі. Анна смиренно визнала свою провину й домоглася в короля дозволу піти на якийсь час до меленського монастиря, де її покірливість і побожність було оцінено як взірцеві. Повернувшись до світського життя, Анна, щоб спокутувати гріхи, спорудила на власні кошти в центрі Санліса, на березі річки В’єтель, саме на тому місці, де стояла тепер уже зруйнована каплиця, присвячена покровителеві виноградарів, церкву на честь святої трійці — Богоматері, святого Іоанна Хрестителя та святого мученика Вінцента, а також монастир для черниць ордену святого Августіна.

Трохи згодом Анна отримала листа від папи; лист сповнив її гордістю й розвіяв докори сумління.

«Миколай, єпископ, слуга слуг Господніх, шле славній королеві апостольське благословення й привітання!

Ми складаємо подяку Всевишньому, джерелу всіх добрих бажань, бо дізналися, що сила чеснот мужньо виявила себе в серці жінки.

Ми дізналися, люба дочко, про твою щедрість і благодушність у поведінці з місцевим населенням, про старанність і наполегливість у молитвах, про твоє заступництво за тих, кого кривдить доля, і про всі добрі діяння, за допомогою яких ти намагаєшся виконувати свій королівський обов’язок скрізь, де тільки можна.

Тож ми закликаємо тебе й далі йти дорогою, на яку ти стала з волі Божої, робити все для того, аби твій непереможний чоловік король, син наш, завжди був стриманий, справедливий і богомольний, оберігати церкву в її правах. Адже коли красномовна Абігаїл зуміла врятувати дурного Навала від меча розлюченого Давида (II Сам., XXV, 3—42), то твоя жалість тим більше зробить твого вельми розважливого чоловіка чутливим до Божих намірів. Іншими словами, якою може бути любов тих жінок до своїх чоловіків, котрі люблять у них тільки скриньку їхнього тіла, якщо можна так сказати, і котрі не звертають анітрохи уваги на скарб душі, що таїться в них? «А ми маємо скарб цей у посудинах глиняних», — сказав нам апостол (II Кор., IV, 7).

Ці жінки люблять тільки те, що черв’яки точитимуть у склепі; вони безглуздо зневажають те, чому заповідано на небесах вічну славу. Саме в плоті своїй мала любов та, що з образливою іронією звернулася до Давида, зганьбивши себе перед Господом: «Який славний був сьогодні Ізраїлів цар, що обнажався на очах невільниць своїх рабів, як обнажується який з пустунів!» (II Сам., VI, 20) А що вона плекала своє бажання в самій тільки плоті, то в покару була позбавлена плоду плоті. Ось чому Святе письмо додає трохи далі: «І в Мельхоли, Саулової дочки, — по цьому не було їй дитини аж до дня смерті її». (Там же, в 23) Але ти, славна дочко, заслужила від Бога дар плідності; наставляй своїх блискучих нащадків так, щоб вони разом із молоком матері вбирали в себе любов до свого Творця.

Хай діти твої навчаться в тебе, кому з волі Духа святого вони завдячують більше ніж тим, що народилися шляхетними на королівському троні, служити ще достойніше церкві. Не дозволяй їм надавати перевагу грошам над справедливістю, але чини так, аби вони заповзятливо шукали справжньої мудрості, бо це — скарб. Цариця Шеви прийшла не подивитися на багатства, а послухати Соломонову мудрість (І Цар., X), одначе вона дістала вдосталь того, чого не просила.

Ти теж, дочко, скоряючись волі Господній, володієш мудрістю, завдяки якій заслуговуєш спасіння душі своєї, надбання багатств земних і вознесіння з вершини царства минущого до Царства Небесного».

Було ухвалено, що коронування маленького Філіппа відбудеться в присутності короля Генріха, королеви, єпископів та вельмож королівства.

23 травня 1059 року, на зелені свята, архієпископ Реймський Жерве зустрів у дверях собору під вигуки численного натовпу, що його на певній відстані стримували воїни, королівську родину та її почет. Під гарячим сонцем палахкотіли барвисті шовки й оксамити, сяяли самоцвітами й золотом прикраси, виблискували шоломи і зброя. Народ чудувався. Особливо вражала королева. Над її чолом здіймалася висока корона, що притримувала оздоблену перлами вуалетку; такими самими перлами була всіяна і її сукня, яскравий голубий колір якої підкреслював білину її обличчя. Спускаючись сходами до храму в оточенні чоловіка й сина, Анна згадала, як вісім років тому підходила в цьому самому святилищі до чоловіка, що збирався одружитися з нею і зробити її королевою. Сьогодні вони супроводжували сина, який народився від їхнього шлюбу.

Філіпп ступав випростано, його чоло оперізувала золота стрічка, на яку спадали кучері. Хлопчик двічі торкнувся маминої руки, аби набратися хоробрості. Він повинен був триматися добре, щоб мати пишалася ним і дозволяла й далі прибігати до її ліжка, коли йому вдаватиметься вислизати з-під нагляду наставника Ангеррана. Філіпп зиркнув на батька. Хлопчик ніяк не міг полюбити цього буркотливого чоловіка й побоювався його грубих, глумливих слів. На думку малого, той завдавав страждань його матері.

Король насилу йшов. Надто багато важких думок роїлося у нього в голові: тридцять два роки тому, на зелені свята 1027 року, його вів сюди батько Роберт, щоб зробити королем по смерті Гуго — Генріхового старшого брата, улюбленця матері Констанс. Генріх ще й тепер відчував на чолі, плечах і руках сліди святого єлею, яким його помазував єпископ Еалюс. Після батькової смерті Генріх мусив довго воювати з Констанс, із братами та баронами, які прагнули вирвати в нього корону. Стільки битв за тридцять один рік королювання…

Генріх стомився й постарів, він прагнув відпочинку, його час уже настав. Пора було готуватися постати перед Творцем. Жахлива смерть Олів’є Арльського, якої він не хотів, завдала йому великого горя. Генріх звелів капеланові Гіслену відправити кілька служб Божих