Читати книгу - "Мальва Ланда"

— Це мої доньки, — сказала стара. — Старша — Емілія, середульша — Лідія, а молодша — Соломія. Усі на виданні, налиті соками кохання. Чи не правда, вони в мене гарнющі?

— Вони — розкішні! — підтвердив Бумблякевич, пильнуючи аби при цьому не війнула хвостом у голові якась кпина щодо їхньої вроди — на щастя, обійшлося. — Мати таке волосся! Віддав би їм обидва вуха за таке волосся!

Дівчата знову засміялися, а Емілія сказала:

— І справді, нащо вам здалися тоті вуха, коли б можна волоссям приховати їхню відсутність.

— Волоссям можна все приховати, — зробила очко до гостя Лідія.

— В волоссі можна втопитися, — багатозначно промовила Соломія.

— Досить вам тішитися своєю вродою, — урвала їх стара. — Тільки б про те волосся й джерготіли весь день.

— А хіба в когось є чарівніше волосся, ніж у нас? — щиро здивувалася Емілія.

— А хіба хтось знає таких пісень, як ми? — спитала Лідія.

— А хіба хтось здатен на таке палке кохання, як ми? — млосно застогнала Соломія, закотивши очі.

— Ну, що ви на се, пане Бумблякевич? — засміялася стара. — Хоч нині віддай до театру. Але я ніде не віддам моїх горличок. Їх би там спаскудили, зіпсували, зганьбили.

— Ах, як я мрію, аби хтось нарешті вже мене спаскудив! — застогнала Емілія.

— Ах, як мрію, аби хтось нарешті вже мене зіпсував! — застогнала Лідія.

— Ах, як я мрію, аби хтось нарешті мене зганьбив! — застогнала Соломія.

— Агій на ваші голови! Що ви варнякаєте? Та ваша цнота — скарб неоцінений! — аж заломила руки їхня мати.

— Та щоб я хутше здохла, як остання шолудива кішка, аніж дожила до такої ганьби!

— Перепрошую, — ввічливо втрутився Бумблякевич. — Назвали-сьте моє прізвище. Звідки воно вам відоме?

— Але, пане Бумблякевич, живемо в такому маленькому місті, що всі новини передаються протягом години, — відказала стара. — Знаємо, що ви шукаєте і чого вам треба. І бачите — донечки мої щойно карти на вас розклали, а ви вже тут. Хто він у нас? Король дзвінковий? — спитала в дівчат.

— Король! Король! Король! — прощебетали сестри.

— Так вами карти покерували, що не могли ви нашої вулички обминути. А тепер сідайте коло моїх донечок, а я обід піду пильнувати.

По тих словах стара щезла, лишивши гостя сам на сам з карлицями, що жадібно пожирали його очима, хтиво облизували губи і постогнували, вовтузячись на лаві. Скидалися на чорних розімлілих кішок.

— Сідайте, сідайте, дорогий пане! — озвалась Емілія, і він сів за стіл.

— Випийте нашого вина з дикого винограду, — припросила Лідія, — і він випив келих густого червоного вина, від якого звело щелепи, але в грудях стало відразу тепло, а в голові вільно.

— Ми знаємо, що ви хочете потрапити в монастир, — сказала Соломія. — Але не знаєте дороги.

— Не знаю. Надіюся на бургомістра.

— Даремні надії, — похитала головою Емілія. — Ніколи бургомістр не дозволить вам вирватися звідси. Хто потрапив сюди, то вже навіки.

— Але в монастир можна дістатися і без бургомістра, — мовила Лідія.

— Справді? Як?

— Дуже просто — з нами, — відказала Соломія. — Ми знаємо туди дорогу, бо не раз бували у дитинстві. Княгиня мала до нас спеціальний інтерес, ха-ха-ха-ха…

Сестри підхопили той сміх, що скоро перейшов у якесь спазматичне квоктання, котре здавалося, вже ніщо не спинить. Але врешті, помітивши замішання гостя, що сидів ні в сих ні в тих, змилосердилися і вмовкли.

— А знаєте чому? — спитала Емілія.

— Що — чому? — не второпав.

— Чому княгиня мала до нас спеціяльний інтерес?

— Ні.

— Бо її чоловік, князь фон Шруботяг, вграв колись нашу матінку — а-ха-ха-ха-ха!

І знову карлиці зайшлися від сміху.

— То ви, е-е, княжі доньки? — з решпектом в голосі спитав Бумблякевич.

— Атож! — втішилася його здогадливості Лідія. — Ми є вроджені княжанки! Голуба кров! Хіба не видно?

Тепер вони вже так реготали, що аж сльози їм виступили на очах, і мусили їх висушувати батистовими хустинками, на кожній з яких виднілися монограми: «ЕШ», «ЛШ», «СШ».

— Це цікаво, — погодився Бумблякевич. — Тоді ви теж можете претендувати на корону України.

— Що? На яку корону? — здивувалася Емілія.

— Ми нічого не чули! — сполошилася Лідія.

— Ми нічого не знаємо! — забідкалася Соломія.

— Шруботяги рід свій ведуть від короля Данила. Отже, ви є прямі спадкоємниці його корони. Адже ви останні з цього роду, чи не так?

Сестри перезирнулися заклопотано.

— Гадаєте, що ми останні? — спитала Емілія.

— По смерті княгині і її сина — так.

— Але в тім-то й клопіт, що невідомо, чи справді вони загинули, чи ні, — відказала Лідія. — Це нас дуже цікавить. Мусимо за будь-яку ціну там дістатися і звідати.

— А що будете робити, коли виявиться, що й справді вони загинули?

— Тоді ми поселимося у замку. Або якщо це монастир, то пострижемось у черниці. Адже ми такі цнотливі! Такі цнотливі! — закривлялася Соломія.

— Чому ж ви досі туди не подалися?

— А ми не можемо.

— Ми маленькі.

— У нас ніжки худенькі.

— А там брили кам'яні, потічки льодяні, нетрі непрохідні.

— Ми б там загубилися, в травах заплуталися, в струмках потопилися.

— Нас вовки б роздерли, сови розірвали б, комарики б випили.

— Ось помацайте тільки, які в нас тонюсінькі ніжки, — стала коло Бумблякевича Соломія і, взявши його за обидві руки, притулила долонями до своїх стегенець.

Соломія змусила його провести долонями по ногах зверху вниз, виразно при цім розкошуючи і переступаючи з ноги на ногу. Стоячи, була нарівні з Бумблякевичем навсидячки. Якби не завелика голова та ще й з копицею такою, як подушка, то скидалася б хутше на дівчисько-школярку, аніж на дівицю в повні літ і розвою, чи то пак, недорозвою.

— І мені, і мені помацайте! — защебетали воднораз Емілія з Лідією та, відштовхнувши Соломію, зайняли її місце.

Бумблякевич і їхні ноги обмацав, упевнившись, що таки важко було б їм через гори мандрувати. А під долонями відчув клекотіння гарячої крови, знервоване биття живчиків і вже знав, що досить йому зблудити рукою убік і торкнутися малесенького напнутого вітрильця животика, як ураз спалахне той вогонь, що зараз тіль-тіль в глибині десь жевріє, і займеться полум'ям вся альтанка разом з виноградом і садом, і всеньке місто спалає, згорить, мов пуделко сірників…

Та всьому надходить кінець, скінчилося обмацування, і дівчатка мусили сісти на свої місця, все ще глибоко дихаючи, наче щойно спустилися з гір.

— А бачите, — першою озвалася Соломія. — Ніяк нам туди не дібратися. Але якби ви узяли нас із собою, то ми б