Читати книгу - "Королівська обіцянка"

Розділ двадцять восьмий

А ми повернулися!

Через кілька хвилин весь замок гудів і мерехтів вогнями. У кімнаті, колишньому кабінеті Гарольда, юрмилися й заважали один одному стражники в кольчугах і кальсонах, напіводягнений комендант і скуйовджений канцлер. Дошка, на якій Гарольд колись намалював Відьмину Печатку, валялася на підлозі, поруч лежала я, не маючи сил підвестися, а неподалік від мене, на відстані витягнутої руки, зчепилися Уйма і принц-деспот: намагалися задушити один одного.

— Допоможіть йому! — закричала я що було сили.

Стражники Оберона не зрозуміли, кому треба допомагати (впізнавши серед новоприбулих людожера, вони в першу секунду взагалі розгубилися). Якийсь хлопець у шоломі, але без чобіт, узяв моє прохання надто близько до серця: не довго думаючи, він стукнув Уйму рукояткою меча по потилиці. Той ослаб, і залізні пальці принца-деспота впевнено зімкнулися на його шиї.

— Ні! Не того! Хапайте…

Тут підскочив принц-бранець і по-братськи уп’явся деспоту в горло.

Я на секундочку знепритомніла. А коли опам’яталася, принца-деспота вже в’язали, принца-бранця вгамовували, Уйму приводили до тями, саламандрі допомагали підвестися, і було багато світла, наче сонячної днини.

А у дверях стояв Оберон.

У мене наче гора з плечей звалилася: кляті принцеси ще не посивіли! Оберон живий, усе не марно, є надія!

Через секунду на короля дивилися всі, хіба що крім Уйми, який ще не отямився. Принц-деспот — сумно. Принц-бранець — прикривши обличчя долонею, крізь розчепірені пальці. Принц-саламандра — із цікавістю. У кімнаті стало тихо, тільки сичав крізь зуби переможений деспот, важко дихав Уйма та подзвякувала чиясь кольчуга.

Оберон обвів очима кімнату й зупинив погляд на мені. Я не витримала й потупилася. На мить мені схотілося повернутися за Печатку — навіть в обійми принца-чуми. Але в цей момент з-за спини короля вигулькнув Гарольд, і я знову задихнулася від радості: мого друга не розжалували й не стратили, його не вбили кочівники, і він не в опалі, через те що відправив нас із Уймою за Печатку!

Радість минула. Залишилися побоювання і щось схоже на каяття.

Оберон мовчав.

— Ваша величносте, — почала я, хоча мій голос зрадливо дрижав, але ж не мовчати все життя під цим поглядом. — Дозвольте представити вам… Коротше, це наречені. Принц-деспот, принц-бранець, принц-саламандра…

Я затнулася. Чогось не вистачало. У кімнаті панував безлад, голова моя йшла обертом, ось чому я не відразу помітила відсутню деталь…

— А де Максиміліан? — запитала я пошепки. — Тут був хлопчисько. Де він?

* * *

І настав світанок.

Я сиділа в Обероновому кабінеті й чекала на нього, дивлячись на море. А король не з’являвся.

Мені не хотілося спати. Перше, що сказав Оберон, звертаючись до мене: «Оживи», і це означало, що втому днів минулих замінила нова енергія. Король передав мені частину своєї чималої сили, і от я сиділа перед розчиненим вікном і дивилася, як блідніє небо.

Тут, у Королівстві, й повітря було іншим. І тиша — не лиховісна, а умиротворена. І я була б абсолютно щасливою, навіть під страхом королівського гніву, що чекав мене попереду. Ех, як добре було б, якби ми з Уймою примудрилися висмикнути з-за Відьминої Печатки не трьох принців, а п’ятьох!

Утім, я вже знала, що скажу королю. Тільки б він нарешті прийшов. Оберон так і сказав: зачекай у мене, я незабаром прийду. А тут уже світанок…

Скрипнули двері. Я підскочила. Увійшов Гарольд. Я хотіла зіскочити з підвіконня, але Гарольд не дав: мовчки підійшов і обійняв мене. І я обвила руками його незвично широкі плечі, й так ми завмерли хвилини на дві.

— Тільки трьох, Гарольде.

Він мовчав.

— Ти переміг кочівників?

Він кивнув, як і раніше, не зронивши ні слова.

— Гарольде, я знаю, що робити. Ми швиденько зіграємо три весілля, і я повернуся за Печатку. Якщо тільки Уйма… Уймо!

Людожер увійшов, безшумно ступаючи м’якими шкіряними чоботями. На ньому була чиста широка сорочка, така довга, що з-під неї ледве виднілися пришиті до халяв колоші. З розстебнутого коміра визирала здоровенна шия, наче намистом, оповита синцями — відбитками пальців принца-деспота.

Я вивільнилася з рук Гарольда:

— Як ти, Уймо?

— Та що зі мною станеться? — він посміхнувся на всю широку зубату пащу. Підійшов, покосував на мій посох, який я притулила до підлокітника крісла. Потім раптом наліг на мене, обхопив ведмежою хваткою, і я мало не запищала, наче гумова іграшка.

— Гарольде, це дівчисько мене витягло. Мене. Витягло.

— А скільки разів ти мене витягав? — промурмотіла я.

Гарольд обійняв однією рукою кругле плече людожера, а другою — мене:

— Я на хвилиночку… Тільки на одну хвилинку… повірив, що ви не повернетеся.

— А ми повернулися! — я захлинулася нервовим сміхом. — Гарольде, Гарольде, що тобі зробив Оберон? За те, що ти нас… За це?

— Його величність, — виправив він механічно. — Його величність нічого мені не зробив, бо я негайно мусив виступати проти кочівників. Ми відбили їх напад і звільнили заручників, але на другий день почалася заварушка в людожерів.

— Що?! — Уйма випрямився.

— Так. Угроби уклали союз із Шакалами й об’єднаними силами виступили на Охру Кісткогриза…

— Але ж батько тут, у замку!

Гарольд заметеляв чорноволосою головою:

— Вони на те й сподівалися, що плем’я ослаблене. Тоді Оберон… його величність… звільнив твого батька. Охра очолив своє плем’я…

— Він живий? — швидко запитав Уйма.

— Так. У нас для тебе є новина… Не знаю, як ти до неї віднесешся, Уймо.

Уйма стиснув мою долоню.

— Ой!

— Вибач, — промурмотів він, випускаючи мою руку й дивлячись на Гарольда. — Яка новина?

— Гарна новина, — почулося від дверей.

Ми всі гуртом обернулися.

Оберон опустив за собою портьєру. Піймав мій погляд і раптом усміхнувся так спокійно й ласкаво, що відразу ж стало зрозуміло: мене не лаятимуть! Камінь із душі звалився, слово честі.

— Сестри-охоронниці сплять. Я поставив навколо Храму стражників, щоб жодна балакуча сорока не прилетіла з замку й не потішила їх завчасу, — Оберон сів у своє крісло. — Сідайте ближче. Треба побалакати.

Він був такий, як завжди, — справжній король. Спокійний і впевнений, а ще ніби якийсь променистий, чи що. Від самої думки про те, що Обіцянку так і не буде виконано, принцеси посивіють й Оберон умре, мені перехопило подих — наче принц-деспот душив мене, а не Уйму.

— Ваша величносте, — почала я, порушуючи етикет і не чекаючи, поки мене запитають. — Я ось що придумала. Ми трьох принцес видамо заміж, найстарших, а я… ми з Уймою потім удруге підемо за Печатку. Ми там ще не все розвідали. Розшукаємо ще двох принців і приведемо. Адже вже більшу частину роботи зроблено! Двох принців знайти простіше,