Читати книгу - "Останній заколот"

Вакар подивився на Вовка пильно, й Петро вирішив, що Микола Платонович розгадав його. Проте риси обличчя Бакара пом’якшали, раптом зачудовано покрутив головою і визнав:

— От не уявляв… Що ж, пропозиція прийнятна, навіть спокуслива. Але скільки маєте грошей?

— Три золотих десятки! — Петро вважав, що ошелешить Бакара, проте той лише задоволено клацнув пальцями.

— На “Максима” не розраховуйте, — сказав. — Та на вустриці й шампанське стачить. Тут неподалік є досить пристойний ресторан, поїдемо на Єлісейські Поля. — Він критично обдивився Петра й зауважив: — Костюм пристойний, а сорочку свіжу маєте?

— Звичайно.

— Краватку?

Вовк похитав головою.

— Відвик.

— Розумію вас, навіть дуже розумію. Доведеться придбати, тут поруч є магазин. Зрештою, в Парижі все можна купити — це вам, шановний, не Київ.

За два кроки в невеличкій крамничці вони справді придбали недорогу смугасту краватку й піднялися на Петрову мансарду. Піднімались не пішки, а ліфтом: Вовк і не пам’ятав, коли користувався ліфтом, у Києві — переважно у центрі та Липках — в деяких будинках також були ліфти, але всі як один не працювали. Спочатку не вистачало електрики, за цей час попсувалися мотори, якісь частини порозкрадали — ось ліфти й застигли, здається, навічно, дивуючи непризвичаєних людей обтягнутими сіткою шахтами. А тут сам портьє викликав їм кабіну й шанобливо розчинив двері.

Вакар порекомендував Петрові одягнути сорочку з білим заокругленим коміром, сам зав’язав йому краватку, відступив на крок, зміряв очима з ніг до голови й задоволено посміхнувся.

Якби знав, майнула у Вовка думка, що цей костюм і сорочки вибирав йому на складі Київського ВДПУ сам Колесников! Точніше, Колесников вибрав інший, чимось схожий на нинішній Вакаровий, та старий досвідчений комірник розрадив і запропонував саме цей, темно-синій, майже новий. Лише на спині, під лівою лопаткою, ледь проглядалася маленька акуратно поцерована дірочка, й комірник пояснив: у цьому костюмі піжонив штабс-капітан Чугайов, відомий контрик і сучий син, не хотів здаватися, тікав, і чекістська куля пробила йому серце, зіпсувавши такий пристойний одяг. Вовк відзначив, що цей штабс-капітан тікав від чекістів, куля влучила під лопатку ззаду, й це хоч трохи потішило його.

Вони з Вакаром узяли візника й поїхали бульваром Капуцинів до площі де ля Конкорд. Тут Вакар запропонував відпустити візника.

Сутеніло, й вітрини запалали електрикою. Петро десь краєм вуха чув про Єлісейські Поля, й чомусь вони уявлялися йому не те що полями, засіяними житом чи гречкою, розумів, що в Парижі це неможливо, а принаймні якимись площами, з’єднаними поміж собою вулицями чи бульварами, а виявилося — величезний широкий проспект, більший і ширший за самий Хрещатик, а кращої вулиці — Вовк був переконаний в цьому — не могло існувати в світі. Однак Париж є Париж, і Петро змирився з тим, що Єлісейські Поля все ж переважають Хрещатик.

Вакар повільно чимчикував серединою тротуару, розглядав гарно вбраних і вродливих жінок, здавалося, він забув про Вовка, але варто було Петрові затриматися біля якоїсь вітрини, як стривожено роззирнувся й зауважив:

— У Парижі легко загубитися, прапорщику. Проте з грішми не пропадеш. — Вказав на автомобіль, що зупинився біля тротуару. — Більшість таксистів — колишні наші колега, й не дивуйся, якщо назад до готелю нас везтиме навіть полковник.

— О-ля-ля! — радісно вигукнув Вовк. — Нехай полковник, нехай штабс-капітан, я згоден на все, але ж, Миколо Платоновичу, коли ми відберемо в більшовиків владу, чи не здається вам, що ця маса полковників та поручників посуне назад до Росії та рватиме мені й вам горлянки, вимагаючи назад маєтки, привілеї, чини й посади?

— Звичайно, така проблема виникне, — серйозно погодився Вакар, однак подумайте: Росія велика, Україна також нівроку, всім знайдеться місце, ну… — зненацька поморщився, — враховуватимемо заслуги кожного, і ви, прапорщику, не здивуєтесь, коли одразу одержите чин…

Вовк зробив заперечливий жест, удаючи, що ця розмова неприємна йому:

— Не на чини полюю, справедливість дорога!

— От справедливість і восторжествує, — підхопив Вакар, — і я певен, що побачу на вас найближчим часом принаймні полковницькі погони.

Вовк відповів йому вдячною усмішкою, твердо знаючи, що не тільки найближчим часом, а й у віддаленому майбутньому не гуляти Вакарові київськими чи московськими вулицями — про це вже потурбується персонально він, чекіст Петро Вовк.

Біля дверей ресторану стовбичив швейцар у червоному кашкеті, він поцікавився, чи замовили пани столик і, дізнавшись, що ні, покликав метрдотеля. З’явився високий, у смокінгу з краваткою-метеликом чоловік, він зігнувся саме перед Вовком чисто як непман у київському “Паласі”, й Петро подумав, що за всіх умов гроші псують людину й роблять з чесного трудівника лакизу на кшталт цього типа у смокінгу.

Вакар перекинувся з метром кількома словами, й той провів їх до вільного столика, де стояли два прибори й височів кошик з фруктами. Й буквально за помахом чарівної палички з’явилася пляшка коньяку й шампанське у срібному відерці з льодом, якісь наїдки й мушлі на підносі. Вовк збагнув — вустриці й подумав, що хлопці на Єлизаветинській, певно, не повірять йому, а Мальцев павіть обрегоче: мовляв, кожен може вигадати, що шамав на Єлісейських Полях якусь гидоту, а де докази?

Вакар поблажливо зиркнув на Петра й показав, як впоратися з мушлею. Виявилось, не так уже й складно, — наслідуючи Бакара, Вовк вичавив на слизняка цитрину й проковтнув вустрицю відчайдушно. Гадав, гидота, але вустриця чомусь посмакувала йому, і в Петра навіть виникла крамольна думка: буржуї не такі вже й дурні, деякі їхні звички й смаки може наслідувати пролетаріат. Проте, схаменувся, наслідувати не тепер, а колись, у майбутньому, принаймні після світової революції, у швидку перемогу якої тепер, після відвідання Парижа, не дуже-то й вірив. Думав, тут на кожному кроці страйки й мітинги трудящих, на проспектах демонстрації з червоними прапорами, як-не-як, місто комуни, побачив же тишу й спокій, невже пролетаріат забув свої традиції?

Почекавши, поки Вакар вип’є чарку коньяку, Вовк обережно поцікавився: як, мовляв, у Франції внутрішнє становище і чи не піднімають тут голову червоні? Здається, все спокійно…

— Оманлива тиша, — невдоволено поплямкав губами Микола Платонович, — намагаються бунтувати, і уряд пішов навіть на деякі поступки. От поки що й принишкли.

Вовк зрадів такому повідомленню, відзначивши про себе, що, певно, у французьких товаришів не знайшлося такого розумного й