Читати книгу - "Празький цвинтар [без ілюстрацій]"

Ясно, як Божий день. Цей пройдисвіт Ґодше не показував документ Штьєберу (а Лаґранж розповідав, що він писав фейлетони під псевдонімом Реткліф): він побачив, що це саме те, що потрібно його недописаному роману, й, вгамовуючи свою антиєврейську жагу, забрав собі справжню історію (чи принаймні те, що він мав нею вважати) і вирішив зробити мою доповідь частиною розповіді — тільки своєї. Однак Лаґранж мене попереджав, що цей ошуканець уже попадався на підробці документів, тож, усвідомлюючи, що втрапив у пастку фальсифікатора, я сатанів від люті.

Проте до люті додався ще й страх. Можливо, про кинджал у спину Далла Піккола говорив метафорично, але Лаґранж висловився цілком ясно, що у колі спецслужб, коли хтось стає занадто вайлуватим, він зникає. Уявімо, що якийсь співробітник прилюдно показує свою ненадійність, видаючи літературний непотріб за секретні матеріали, та ще й до всього наразив спецслужби на ризик стати посміховиськом в очах єзуїтського ордену; хто ж захоче, щоб він і надалі плентався під ногами? Один удар ножем — і гойдайся собі на хвилях Сени.

Саме це пообіцяв мені абат Далла Піккола, і пояснювати йому, що сталося насправді, немає жодного сенсу, у нього не було причин мені вірити, адже він не знав, що я віддав Ґодше документ перше, ніж негідник дописав свій роман, а знав про те, що я дав йому (маю на увазі Далла Пікколу) папери після того, як вийшла друком книга Ґодше.

Я опинився у глухому куті.

Хіба що завадити Далла Пікколі відкрити рота.

Я діяв майже інстинктивно. У мене на письмовому столі стояв важезний підсвічник з кованого заліза. Схопивши його, я штовхнув абата до стіни. Той витріщив очі, а потім прошепотів на одному подихові:

— Чи не надумали мене порішити?..

— Так, мені дуже прикро, — відповів я.

Мені справді було прикро, та я мусив убити його, аби виплутатись з обставин, що склалися. Я завдав удару. Абат упав ниць, пускаючи юшку крізь вип'ячені зуби. Поглянувши на труп, я не відчув ані краплини вини. Він сам напросився.

Треба було лишень позбутися цього надокучливого тіла.

Коли я купував цю крамничку й квартиру на горішньому поверсі, власник показав мені лаз, який відкривався у долівці у винному льосі.

— Побачите там кілька сходинок, — мовив він, — і спочатку вам не стане духу туди спуститися, бо від страшезного смороду втрачатимете свідомість. Але часом може стати у нагоді. Ви іноземець і всього не знаєте. Колись, коли нечистоти скидали просто на вулицю, існував закон, за яким, перш ніж викинути власні покидьки з вікна, треба було попереджати: «Обережно, вода!» Але то був великий клопіт, тож горщик просто перевертали, й горе тому, хто саме проходив повз. Потім на вулицях поробили канали, які згодом укрили, і так виникли каналізаційні труби. Сьогодні барон Осман зробив у Парижі гарну каналізацію, але вона годиться лише для стоку води, а випорожнення, коли труба під вашим нужником не забита, пливуть самі по собі до ями, яку спорожняють уночі, відносячи все у відстійник. Проте сьогодні точаться суперечки, чи не потрібно остаточно адаптувати tout-à-l'égout[206], тобто чи не час зробити так, щоб великими каналізаційними трубами збігали не лише стічні води, а й нечистоти. Саме через це понад десять років тому вийшла постанова, що кожен власник будинку має з'єднати свій будинок з каналізацією тунелем завширшки щонайменше метр тридцять. Такий тунель ви побачите там, унизу, хіба що він трохи вужчий і нижчий, ніж того вимагає закон, та хай їм трясця. Всі ці штуки роблять на великих бульварах, а не в нікому не потрібних завулках. А сюди ніхто не прийде перевіряти, чи ви й справді зносите ваші відходи, аби їх віднесло куди слід. Коли вас знудить від думки, що треба місити все це лайно, просто скиньте випорожнення цими сходами, сподіваючись, що дощової днини вода дійде аж сюди й віднесе все з собою. З іншого боку, вихід у каналізаційну мережу може дати певну перевагу. Ми живемо у часи, коли в Парижі кожні десять-двадцять років відбуваються революції чи заворушення, тож підземний тунель для втечі цілком може прислужитися. Ви, певно, вже читали роман, який недавно вийшов, зветься «Знедолені»[207], де головний герой разом з другом, якого поранили у плече, тікають каналізаційними тунелями, тож ви зрозумієте, що я маю на увазі.

Як поціновувач романів-фейлетонів, я чудово знав роман Віктора Гюґо. Я, звісно, не хотів повторювати досвід головного героя, тим паче що гадки не мав, як автор змусив свого персонажа пройти такий шлях під землею. Можливо, в інших паризьких районах ці тунелі були достатньо високі й просторі, але той, що йшов під завулком Мобер, певно, викопали багато століть тому. Втім, спускати тіло Далла Пікколи з горішнього поверху, а потім ще й у льох було важко, але, на щастя, він був досить сухий та покручений, тож пересувати його було легко. Однак для того, щоб спустити тіло під лаз зі сходів, я мусив скотити його униз. Потім я теж спустився й, не розгинаючись, протягнув його ще на кілька метрів, щоб не гнив просто під моєю оселею. Однією рукою я тягнув тіло за литку, а іншою тримав каганця, втім, на жаль, не мав третьої руки, щоб заткнути собі носа.

Цього разу мені вперше довелося самотужки позбавлятися тіла людини, яку я вбив, адже з Ньєво та Нінуццо все вирішилося саме по собі й мені не треба було нічим перейматися (хоча у випадку з Нінуццо, принаймні першого разу на Сицилії, мені все ж таки слід було потурбуватися). Тепер я зрозумів, що в убивстві найбільш дратує процес заховування трупа, й, мабуть, саме через це священики не радять убивати, хіба тільки у бою, коли тіла вбитих залишають на поталу стерв'ятникам.

Я протягнув покійного абата метрів з десять, а знаєте ж бо, тягти попа поміж власних випорожнень та ще бозна-кого, хто наробив тут до мене, річ не надто приємна, тим паче, що доводиться розповідати про це своїй жертві, — святий Боже, що я таке пишу? — Нарешті, перетоптавши чимало лайна, я зауважив здаля слабкий промінчик світла, отже, на перехресті завулка Мобер та рю Сотон є каналізаційний люк, який виходить на дорогу. Спочатку я вирішив відтягти тіло до найбільшого колектора й покинути його там на милість більш бурхливих вод, але потім мені спало на думку, що хтозна, куди ця вода занесе труп, може, навіть у Сену, а там хтось ненароком може впізнати любий серцю