Читати книгу - "Кім"

— Поглянь на нього, святителю, і як є воля богів, хай він живе… хай він живе!

Він подлубався у поясному гаманці і витяг дрібну срібну монетку.

— Що це таке? — Лама звернув погляд на Кіма. Він говорив мовою урду помітно краще, ніж колись біля Зам-Зами, але батько дитини не допускав приватних перемовин.

— Це всього-на-всього лихоманка, — сказав Кім. — Дитина поганенько харчувалася.

— Він нездужає від усього, а матері тут немає.

— Якщо буде дозволено, я подбаю про нього, святителю.

— Як! Вони зробили тебе лікарем? Зажди тут, — сказав Лама, і сів разом із джатом на нижній сходинці входу до храму, поки Кім, косуючи на них оком, повільно відкривав коробочку з-під бетелю. У школі він плекав мрії, як повернеться до Лами в образі сагиба і подражнить його, перш ніж відкриється — геть хлоп’ячі мрії. Значно драматичніше було відсторонено перебирати слоїки з пігулками, насупивши брови і перериваючись раз-по-раз для роздумів і заклинань. Він мав хінін у таблетках і темно-коричневі плитки м’ясного концентрату, найімовірніше, яловичого, але то його не обходило. Маля не хотіло їсти, але жадібно смоктало потраву, кажучи, що йому подобається солоний смак.

— Візьми оці шість, — сказав Кім чоловікові, — склади хвалу богам і відвари три у молоці, а решту в воді. Після того, як він вип’є молоко, дай йому це (половинку пігулки хініну) і закутай його у щось тепле. Коли прокинеться, дай йому воду з трьох інших і другу половинку білої пігулки. Тим часом, ось тримай ще одні коричневі ліки, хай посмокче їх по дорозі додому.

— Боги, яка мудрість! — вигукнув камбог, хапаючи ліки.

Усе те Кім запам’ятав із власного досвіду нездужання на осінню лихоманку — за винятком скоромовок, які додав, щоби справити враження на Ламу.

— Тепер іди! Приходь знову вранці!

— Але ціна, ціна, — мовив джат, відводячи назад дужі плечі. — Мій син — це мій син. Тепер, коли він одужає, як я можу повернутися до його матері і сказати, що прийняв допомогу край дороги і не віддячив навіть кухликом кислого молока?

— Оце такі вони, ці джати, — м’яко промовив Кім. — Стоїть джат на купі гною, аж мимо йдуть царські слони. «Погоничу, почім продаси осликів?» — питає джат.

Джат вибухнув було сміхом, але придушив його і попросив вибачення у Лами.

— Отак точнісінько говорять у моєму краї, такими самими словами. Ми, джати, усі такі. Завтра я прийду з дитиною і хай боги садиб, а вони добрі божки, благословлять вас обох… Тепер, синку, ми знову будемо дужими. Не випльовуй це, маленький князику! Володарю мого серця, не плюйся, і до ранку ми будемо сильними борцями і булавниками.

Він пішов геть, мугикаючи і бурмочучи. Лама повернувся до Кіма і вся його любляча душа прозирнула з вузеньких очей.

— Зцілювати недужих — то набувати заслуги, але спершу треба здобути знання. Це був мудрий вчинок, о Друже Усього Світу!

— Ти навчив мене мудрості, святий чоловіче, — відповів Кім, забувши про свою нещодавню маленьку гру, забувши про школу Святого Ксав’є і про свою білу кров, забувши навіть про Велику Гру, коли він нахилився, за мусульманським звичаєм, щоб торкнутися стіп свого учителя на запилюженій підлозі джайністського храму. — Своїм навчанням я завдячую тобі. Три роки я їв твій хліб. Тепер мій час вийшов. Я вільний від шкіл. Я пришов до тебе.

— У цьому моя винагорода! Заходь! Заходь! То все гаразд? — вони пройшли у внутрішній двір, позолочений скісними променями призахіднього сонця. — Стій, дай мені роздивитися. Отак! — Він критично роздивився хлопця. — Ти вже не дитина, а чоловік, дозрілий у мудрості, навчений лікувати. Я вчинив добре… я вчинив добре, коли віддав тебе тим збройним людям у темну ніч. А пам’ятаєш нашу першу зустріч під Зам-Замою?

— Ая, — відповів Кім, — а ти пам’ятаєш, як скочив із воза, коли вперше входив до…

— Воріт Знань? Авжеж. А той день, коли ми їли перепічки на березі річки у Наклао? Ага! Безліч разів ти просив їжу для мене, а того дня я просив для тебе.

— Авжеж, — промовив Кім, — я тоді був школярем за Воротами Знань і вдягнений був як сагиб. Не забувай, святий, — грайливо продовжив Кім, — я і досі сагиб… з твоєї милості.

— Правда. І то дуже шанований сагиб. Ходи до моєї келії, чело.

— Звідки ти це знаєш?

Лама усміхнувся.

— Спершу з листів того доброго жерця, якого ми зустріли у таборі збройних людей; але тепер він вирушив на батьківщину, тож я надсилав гроші його братові… — полковник Крейтон, який перейняв опікунство після від’їзду отця Віктора до Англії разом із маверікцями, навряд чи міг бути йому братом. — Але я не дуже розумію листи цього сагиба. Їх мені треба перекладати. Я вибрав певніший шлях. Багато разів, коли я повертався зі своїх пошуків до цього храму, що став мені гніздом, сюди приходив один шукач просвітлення, чоловік із Лега[151], за його словами, колись він був індуїстом, але втомився від усіх цих богів. — Лама вказав на архатів[152].

— Товстий чоловік? — блиснув очима Кім.

— Дуже товстий. Але невдовзі я збагнув, що його розум заполонили геть непотрібні речі, такі, як демони і закляття, і як саме ми проводимо чайну церемонію у монастирі, і як посвячуємо новаків. Чоловік, який аж кишить питаннями, але він тобі друг, чело. Він мені сказав, що ти писар і стоїш на шляху до великої пошани. А я бачу, що ти лікар.

— Так, я — писар, коли я сагиб, але те все відкладається вбік, коли я приходжу як твій учень. Я завершив роки, призначені для навчання сагиба.

— То ти був ніби новаком? — мовив Лама, киваючи головою. — А ти тепер вільний від науки? Я би не хотів, щоб ти був ще не зрілий.

— Я вільний цілковито. У належний час я піду на урядову службу як писар.

— Не як воїн, це добре.

— Але спершу я піду з тобою у мандри. Тому я тут. Хто тепер просить для тебе? — він говорив квапливо. Лід здавався тонким.

— Дуже часто я прошу собі сам. Але, як ти знаєш, я буваю тут рідко, за винятком тих випадків, коли приходжу побачитися зі своїм учнем. Я подорожував Індією з одного кінця в інший пішки або на по-їзді. Велична і прекрасна країна! Але тут, коли я тут опиняюся, то це неначе в рідному Бготійялі.

Він утішено окинув оком маленьку охайну келію. Тонка подушка правила йому за сидіння, де він вмостився, схрестивши ноги у позі бодгісатви на