Читати книгу - "Ангел пригляду"

— Чим ми ризикуємо? — вкрадливо продовжував Гавриїл, а луна підхоплювала його слова. — Просурми, почни суд, поклич Отця. Якщо Він з’явиться — що ж, уклонимося Йому, як і завжди. Але якщо ні, якщо Він зник безповоротно, ми не маємо права знехтувати його спадщиною. Ми зобов’язані підтримувати цей світ, керувати ним. Можливо, ми підемо далі, досягнемо нових Усесвітів, і закон, який Він дав нам, затвердимо також там. Адже це не бунт, ні,— всього лише виконання Його волі. Хіба Він хотів, щоб усе, що Він так довго оберігав, зникло, розчинилося в безодні? Ні, аж ніяк. Якби Він був з нами поруч, я впевнений — сказав би тобі те саме…

«До чого ж ми схожі на людей, — думав тим часом Михаїл, — навіть найвеличніші з нас, навіть сам він, перший серед ангелів. Ті самі страхи, ті самі пристрасті, ті самі сподівання. Утім, чи на людей? Адже Бог створив людину за своїм образом і подобою, отже, вони схожі не на людей, а на Бога. І Богові не чужі страхи, і йому потрібні любов, поклоніння і багато чого ще. Отже, хоч який він великий, він скінченний. А якщо скінченний, то й справді, чому б не з’явитися іншому Богові, новому?»

Він раптово отямився від цих думок, які несли його, мов річка. Поруч усе ще звучала промова брата, але Михаїл уже не слухав.

— Яку ж роль, — запитав він, — у всьому цьому ти відводиш собі?

Гавриїл подивився кудись угору, немов побоюючись, що їх підслухають.

— Cобі…— повторив він. — Мабуть, найскромнішу. Християни вшановують Трійцю: Бог-Отець, Бог-Син і Бог — Дух Святий. Ну, на роль Святого Духа я не претендую, Богом-Отцем, очевидно, станеш ти. А ось Бог-Брат — саме воно…

— Як? — здивувався Михаїл.

— Бог-Брат, — повторив архангел. — Твоє відображення, твій близнюк. Твоя, якщо хочеш, антитеза.

— Але навіщо? — дивуючись, запитав Михаїл.

— Усе абсолютно природно. По-перше, бінарна система, основа основ Усесвіту. По-друге, для стійкої рівноваги завжди необхідний антагоніст. Якщо всі будуть білими й пухнастими, то нічим хорошим це не закінчиться, повір, надивився я на своєму віку на ці утопії… В Отця був Люцифер, споконвічний ворог. У тебе буду я. Ті, хто буде незадоволений, — а вони завжди знайдуться, така вже природа і ангелів, і людей, — звернуться до мене.

— Отже, ти хочеш стати моїм ворогом?

— Не кажи дурниць, Михаїле. До чого тут ворог? Це все для рівнин. Адже суть у нас одна — ми з тобою брати…

— Люцифер теж був сином Божим, однак забув про це.

— Ні про що він не забув… І я вважаю, що Отець повівся з ним надто суворо. Але мова зараз не про це. Бачиш, у чому річ: якщо я не стану твоїм антагоністом, ним стане хтось інший.

— Хто ж?

— Звідки мені знати — хіба мало ангелів у Сферах? Охочі знайдуться: одна річ — повстати проти Предвічного Отця, зовсім інша — проти такого ангела, нехай навіть у божественному вигляді. Повстануть, зберуть армію, почнуть воду каламутити, потім клопоту не оберешся. Ось чому це місце не має бути порожнім. І посісти його мусить вірний тобі ангел. А хто вірніший за мене, брате?

Михаїл думав, в очах миготіли блискавиці.

«Стати Богом, усемогутнім, усезнаючим, вічним, милосердним, стати мрією, всім і нічим… Хто з ангелів, спостерігаючи втілену в природі безмежну Божу велич, мудрість, нічим не обмежену силу, не таїв на дні душі блюзнірських прагнень? Були й такі, хто піддався спокусі. Так, їх покарано, але ж вони скоїли злочин, повстали проти Бога. А якщо Бога немає, якщо єдиний Бог — це ти сам, що ж у тому поганого? Світові ж дійсно треба стояти на чомусь, він потребує основи, і цією основою стане він, Михаїл, — захисник і суддя, син світла, вартовий раю, архістратиг, владний над життям і смертю, ворог темряви, що уражає дракона, той, хто як Бог… Адже ти вже був Богом юдеїв, вони в омані своїй тобі поклонялися, кликали тебе до одра праведників, чи ти забув про це, Михаїле? Так, вони, ангели, вже були богами, творцями Всесвіту, їм уже молились і приносили жертви, не думаючи про Отця… То як тепер?»

— Ну то що, брате? — нетерпляче запитав Гавриїл. — Ти наважився? Часу багато, але він не чекає. Поклич Отця і, якщо Він не з’явиться, суди людей, як Бог, розкидай цю паскудну планетку на порох, на молекули, і спорудимо будівлю нового Всесвіту: осяйну, величну, справедливу, не забруднену ницістю й чорнотою.

Михаїл підвів голову, в його очах стояла ніч. Губи його здригнулись і мовили всього лиш два слова:

— Іди звідси…

Глава 17

Адміністратор

Андрій Сергійович прокинувся о п’ятій ранку, як прокидався всі останні роки.

Прокинувся без будильника, звично глипнув у чорне вікно, де ще навіть не зароджувався сліпий зимовий світанок, хоча президент — нехай він славиться у віках — зрушив природу на годину вперед, примусив день починатися раніше, щоб трудовий люд сунув на заводи, фабрики і куди ще він там суне — словом, на свою каторжну роботу — за повного денного освітлення, отримував належну йому частку вітаміну D і безперешкодно радів життю. Сам президент раніше обіду ніколи не вставав, працював уночі, зберігаючи спокій довіреної йому країни. Наглядав, доглядав, перевіряв, не випускаючи з ока наймізернішого з виборців: чи ситно їсть, чи не утискають його п’ята колона й ліберали, чи не тиснуть духовні скрепи?

Андрій Сергійович лежав, боячись поворухнутись, і злякано прислухався. Із сусідньої спальні, двері до якої завжди були відчинені, долинало мирне дихання дочки, спокійне, ще легке, немов у Буніна в тих його «Темних алеях» чи десь іще. Він погано пам’ятав, хоча серед підлеглих мав репутацію людини культурної, книголюба і мало не академіка.

Та щодо академіка — це непорозуміння, його власний недогляд. Академіком він міг би стати без зусиль, лише клацнувши пальцями або оком моргнувши. За честь вважали б — хоч до РАН, хоч до Академії хорового мистецтва імені В. С. Попова. Та що там Попов, можна було б створити власну академію, ще й назвати своїм іменем, і стати там і президентом, і ким завгодно. Стала ж мавпа академіком, і нічого, ніхто навіть не плюнув. Ось що борода животворна робить…

Мавпа, борода… Якби зараз його думки прочитав пересічний росіянин, заціпенів би з подиву: про що мова, яка мавпа? А от якби