Читати книгу - "Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2"

— Символ Патрії було створено тут, Чорногоре. Люди завжди любили число чотири — вони створювали по чотири кути в кімнаті, по чотири ніжки в столу. Світ має чотири сторони, а кожен з нас — чотири кінцівки. Свого часу навіть Силена народила Світанові чотирьох дітей, і вважалось, що це ще одне підтвердження благословенності їх союзу. Коли фортеця оточена захисниками з усіх чотирьох сторін, то ворог не має як підступити. Але коли в цій фортеці ще й дев’ятеро Стожарів — тоді Патрію не здолати. А тут — її серце, заховане від усіх. Давай-но підіймемось, і я ще дещо тобі розповім.

Ми зайшли в мереживо світла і воно частково розірвалося. Пил злітав у повітря від кожного кроку, хмарками з’являючись у промінні позаду. Я давно не відчував такої цікавості і якогось аж сакрального хвилювання.

Чаша була білосніжною і, здавалось, час її не торкався. Всередині щось виблискувало, але через те, що всі джерела світла були внизу, при долівці, то розгледіти вміст я не міг. Для цього присвітив собі рукою.

Вода. Звичайна чиста вода.

— Вона не пересихає й не забруднюється ось уже два тисячоліття. З цієї чаші перший ковток зробив Світан, коли зайшов до Обителі. Він створив посудину разом із палацом, і ніхто не знає, чи зумисне. Та саме в ту мить, коли води з місця, створеного ним і піднятого з землі, сповнили Стожара, він став єдиний з Патрією і закріпив цей союз між нею та усіма своїми наступниками. В державі надзвичайно шанують Земовита, і це правильно, але він все ж був більше миротворцем, аніж створювачем чогось нового. Та систему нині існуючої Патрії, основу її безпеки і єдності створив його син. Поглянь на цю чашу. Не так, як звичайна людина.

Тут був не просто центр зірки, викладеної плитами на підлозі, і навіть не тієї, що була створена променями, відбитими з дзеркал. Тут дійсно було серце Патрії, як висловився Благодар. Сказав він це цілком щиро.

Усі існуючі промені, нитки та мотузки почуттів, дій, думок, сил, прагнень сходились в єдину точку в джерельній воді, що наповнювала чашу. Та не мала жодних прикрас — була просто кам’яною, хоч і майстерно зробленою, за розміром хіба трохи більшою за ті чаші, в яких так красиво часом подавали солодкі вина, які в столиці чомусь прийнято було пити з кам’яних келихів. Може, та традиція мала справді глибоке коріння?

Я думав, що осліпну від сяйва, що оточувало посудину, але водночас не міг відвести очей. Коли дивився на воду не простим зором, то бачив, що вона переливається сріблом і чистотою.

— Надпий, Стожаре. Це буде твоя присяга на вірність і служіння державі Патрії та її народу.

І я тремтячими руками підняв сяйливе диво та торкнувся вінцями губ. Перехилив і зробив ковток.

Срібло сили й безмежної свободи сповнило мене та пройшло думками, нервами, навіть найменшими волосинками на тілі. Я був такий, як і раніше, але й інший. Могутніший, кращий, милосердніший, мудріший. Інший. Дар, даний мені як діамант, отримав огранку, а я — щось незгасиме й сильне в серці, що віднині єднало мене зі світом Патрії ще сильніше. Ще глибше. Відвертіше.

Довіку.

Це так довго снилося мені. Схлипування Смоляни, що завмерла в мене на грудях, прислухаючись до серцебиття. Повернення до світу живих людей, сонця, курних доріг, галасливих міст. Звістка про те, що доки мене шукали, помер Верен. Він до останнього був переконаний, що я ще живий, хоч ніхто не міг знайти чи бодай відчути мене або ж мій дар.

То був мій найгірший кошмар останніх десяти років.

Я схопився і мало не впав з лави спиною назад, коли поряд хтось гримнув палітуркою книги, закриваючи товстезний рукопис. У мене боліла щока — бо ж нею я лежав на іншій розгорнутій книзі, в якій розповідалось про часи Занепаду — про роки, коли велети стали відходити на південь держави і засинати. Вони знаходили глибокі урвища й яруги та лягали в них, немовби в колиски, а тоді відходили у світ сновидінь. Колись найгірші вороги, та згодом — звичні й навіть вірні співвітчизники людей на всі питання стурбованих патрійців відповідали, що «Патрія кличе їх спати». За кілька століть тіла велетів замело землею і на поверхні залишились самі голови, що почали нагадувати вкриті чагарниками й мохом скелі. Велети стали історією, так само, як і величезна частина держави, яку вони обрали собі за нічліг — вона здичавіла від такого сусідства. Міста, що колись були в тамтешніх краях, стали занепадати, люди переселялися на північ. Ніхто не хотів мешкати поряд з такими моторошними сусідами. Ану ж прокинуться? Та велети не поспішали, полишивши по собі пам’ять та сум’яття. В те століття, коли вони поснули, народилось усього четверо Стожарів, а не дев’ятеро, як зазвичай, і багато хто думав, що Патрії настає кінець. Та ні, згодом порядок відновився і країна жила що далі, то...

А десь отут, саме на цьому моменті, я й відключився, втомлений довгим переїздом. Другий день в Колісії ще не відновив моїх сил, втрачених на заболочених дорогах і в пронизаних холодом та мокрим дощем лісах. Тому я поки байдикував, а щоб не лежати весь час в ліжку, вирішив трохи почитати. Хоч ніколи цього і не лю...

—