Читати книгу - "Дзеркальце, моє дзеркальце"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Я не можу так думати, – відрізає Аш. – І ти не можеш. І слухай, – її голос м’якшає, – ті їбанати зі школи дуже скоро перемкнуться на інший скандал, але якщо ні, я буду поряд… разом з усіма їхніми паролями. Зрозуміла?
– Так, – кажу я. – Дякую, Аш.
Вона супиться, дивлячись на моє обличчя тепер, у світлій кімнаті, простягає руку, торкаючись кінчиками пальців моєї щоки, трохи нижче того місця, де болить найдужче.
– Чорт, – каже вона. – Мені шкода, що з тобою таке сталося, Редлі. Я розумію, вона – твоя мама, але, якщо хочеш, я можу влаштувати так, щоб її посадили за якесь шахрайство, забрали від тебе на кілька місяців – це ж дешевше, ніж лікування.
Це так схоже на Аш і водночас так по-чудернацькому мило, що цього разу посміхаюся я, навіть попри те що від цього ранка знову тріскається й пече.
– Я ще не на тій стадії, щоб посадити її, – кажу я, – але приємно знати, що ти на моєму боці.
– Бувай. – Вона міцно мене обіймає, і на мить ми лишаємося в обіймах одна одної, і я відчуваю, як її стегна торкаються моїх, відчуваю смужку спини над джинсами під моєю долонею, і рідини в моєму тілі починають бульбашитися й шипіти в найнесподіваніший спосіб. Коли ми відпускаємо одна одну, я відчуваю, що обличчя моє горить, і сподіваюся лише на те, що під синцями цього не видно.
Вона спускається сходами й виходить, стукнувши задніми дверима. І я одразу ж починаю сумувати за нею.
Коли я йду назад до своєї кімнати, тато перехоплює мене на майданчику сходів.
Він простягає руку, щоб торкнутися моєї щоки, але я відхиляюся.
– Просто боляче, і все, – кажу я.
– А хто то був, у твоїй кімнаті? – питає він.
– Ашира, сестра Наомі. Ми дружимо.
Він киває.
– Послухай, люба. Мені дуже шкода. Мені шкода, що мене не було поряд. Я не уявляв, наскільки все погано.
Я просто дивлюся на нього, і плечі в нього опускаються.
– Я розумію, як це звучить. Я розумію. Я розумію, що підвів усіх вас.
Киваючи в бік дверей Ґрейсі, жестом кличу його до своєї кімнати.
– Тату, треба щось робити. Далі так не може тривати.
– Я розумію, – каже він. – Вона дійсно вдарила тебе.
– Так, вдарила.
І навіть кажучи це, я відчуваю, що моя ненависть до неї вичерпалася, і я хочу виправдати її, я хочу знайти таку причину її вчинку, яку я зможу зрозуміти, але, хоч мені цього й хочеться, я не намагаюся. Я не хочу приховати того, що все дуже погано. Я люблю її, проте зараз безсила їй допомогти.
Зрештою, я ж просто дитина.
– Не знаю, що сказати, – хитає головою тато. – Ґрейсі не могла заспокоїтися, а мама – вона відмовлялася зі мною говорити. – Що я усім вам зробив?
– Не жалій себе, тату, – кажу я. – Вона п’є. П’є, бо сумує за тобою. Вона ненавидить себе за те, що тобі не достатньо її. Вона знає, що в тебе є інша, і не одна. Це збіса очевидно. Але це не все… – насилу змушую себе продовжувати. – Мене вона теж ненавидить. За те, яка я, тату. Я викликаю в неї огиду. Дещо сталося днями, і тепер… вона дивиться на мене, як на собаче лайно на її черевику. І, мушу сказати, це, чорт забирай, розбиває моє серце. Бо рано чи пізно моя любов до неї зникне назавжди. Рано чи пізно я просто почну ненавидіти її у відповідь.
І нарешті я дозволяю йому обійняти себе, притуляючись розбитим боком обличчя до його сорочки, і я плачу, бо мені сумно, бо мені так його бракувало, і найперше тому, що мені бракує безпеки, яку він дарував мені, безпеки, якої я вже сто років не відчувала.
– Тату, я сумувала за тобою, – кажу я. І я маю на увазі не власне його, а його образ, який жив у моїй голові до того, як я зрозуміла, що він звичайна людина, як і всі інші.
– Я теж за тобою сумую.
І ми стоїмо так хвилину чи дві, і коли ми розходимося, я відчуваю, ніби заново знайомлюся з цією людиною. І одного дня вона може мені сподобатися.
Повертаюся до своєї кімнати – голова болить як зараза, але я не можу заснути, тільки не після того, як знайшла телефон Наомі. Натомість я дістаю її щоденник і ще раз перечитую кожну пісню. Це пісні про кохання, пісні про хіть, називайте їх як хочете, але нічого в них не натякає мені на те, кому вони присвячені. А потім я помічаю кутик від пачки сигарет. І згадую про інші речі, які Наомі тримала у своєму щоденнику. Я думала, що то сміття й витрусила його на підлогу. Я не роздивлялася, що воно таке.
Дякувати Богові, що мама не заходить до моєї кімнати. Ставши навпочіпки, згрібаю з килима все, що знаходжу, кидаючи назад на ліжко. Переконавшись, що зібрала все, я розкладаю речі перед собою на кшталт таблички.
Обривки текстів.
Квиток до Гемптон-корт.
Ще якийсь текст, записаний на квитку на якраз такий фільм, які вона ненавидить.
Етикетка від пляшки.
Порожня пачка від шоколадних кульок «Молтісерс».
Роздивляючись їх, я розумію, що то – сувеніри. Окремі моменти однієї історії. Історії тієї людини, якій Наомі писала ті пісні.
Нарешті я помічаю решту сигаретної пачки, кутик якої застряг у щоденнику, і тепер я знаю бодай щось про того, з ким зустрічалася Наомі, бо сама вона не палить.
І коли я перевертаю її, то знаю ще щось.
На звороті – записка, і писала її не Наомі.
«Тепер ти належиш мені. Пам’ятай: що б не сталося, ти моя».
Я фотографую напис і надсилаю його Аш.
«Це він, – пише вона у відповідь. – Покидьок, який її забрав».
І я починаю думати, що, можливо, вона має рацію. Так, це він. Але хто він?
30Ранок, але під подушкою темно, і якщо міцно притиснути її до вуха, майже тихо, окрім звуків у моїй голові. Але якщо притискати, то біль у щоці з глухого перетворюється на гострий й ніби розтікається по всьому тілу. Але боляче не тільки від удару, а від усього. Так багато всього розхиталося, так багато всього неправильно, що, здається, неможливо уявити, ніби все знову повернеться на свої
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дзеркальце, моє дзеркальце», після закриття браузера.