Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Месія Дюни 📚 - Українською

Читати книгу - "Месія Дюни"

504
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Месія Дюни" автора Френк Херберт. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 59 60 61 ... 70
Перейти на сторінку:
прошепотіла вона.

Вона відійшла від краю балкона, повернула голову й глянула на гхолу. Обличчя наче із солі, гіркота в очах — двох кружалах блискучого свинцю… і коли він одвернувся від світла, щоб прослідкувати її рух, — блакитні тіні.

— Що… ти бачиш цими очима? — прошепотіла вона.

— Те, що бачать усі інші, — відповів він.

Його слова забриніли їй у вухах, розтягаючи свідомість. Вона відчувала, що сягнула крізь Усесвіт, розтягуючись усе далі… далі. Сплелася з усім Часом.

— Ви прийняли велику дозу прянощів, — сказав він.

— Чому я не можу його побачити? — пробурмотіла вона. Лоно творіння тримало її в лещатах. — Скажи мені, Дункане, чому я не можу його побачити?

— Кого ви не можете побачити?

— Не можу побачити батька моєї дитини. Я заплуталася в імлі Таро. Допоможи мені.

Ментатська логіка запропонувала найкращий розв’язок, і він промовив:

— Бене Ґессерит хочуть спарувати вас із вашим братом. Це закріпило б генетичну…

З її вуст вирвався стогін.

— Яйце в плоті, — видихнула вона. Її охопило почуття холоду, яке змінилося сильним жаром. Невидимий партнер із найтемніших снів! Плоть від її плоті, якої не могло виявити пророче бачення, — невже дійде до цього?

— Ви ризикнули прийняти небезпечну дозу прянощів? — спитав він. Щось усередині нього намагалося виразити смертельний жах від думки, що Атрідка може померти, що Пол стане перед ним, обличчя в обличчя, і скаже: жінки з королівського роду… не стало.

— Ти не знаєш, як це — полювати на майбутнє, — сказала вона. — Інколи я бачу якісь проблиски себе, але тоді сама перекриваю власну дорогу. Не бачу крізь себе.

Вона опустила голову й захитала нею з боку в бік.

— Скільки прянощів ви прийняли? — спитав він.

— Природа не терпить ясновидіння, — промовила вона, підіймаючи голову. — Ти знаєш це, Дункане?

Він говорив лагідно, розсудливо, як до малої дитини:

— Скажіть, скільки прянощів ви прийняли?

Лівою рукою вхопив її за плече.

— Слова — це така велика машинерія, примітивна й неоднозначна, — відповіла вона, вивільняючись із його руки.

— Ви мусите сказати, — наполягав він.

— Глянь на Оборонну Стіну, — промовила вона, простягнувши руку, і здригнулася: там, куди показувала її рука, краєвид розсипався в руйнівному видінні: замок із піску, нищений невидимими хвилями. Вона відвела очі, вражена змінами на обличчі гхоли: його риси то старішали, то молодшали… то старішали… то молодшали. Він був самим життям, самовпевненим, нескінченним… Вона обернулася, щоб утекти, але він ухопив її за ліве зап’ястя.

— Я викличу лікаря, — сказав він.

— Ні! Мусиш дозволити мені побачити видіння! Я повинна знати!

— Ви повинні негайно піти всередину, — промовив він.

Вона дивилася на його руку. Там, де їхні тіла дотикалися, вона відчула електричний струм, що однаково вабив і лякав її. Вона різко вивільнилася й видихнула:

— Ти не зупиниш смерчу!

— Вам необхідна медична допомога, — суворо промовив він.

— Як ти не розумієш? — скрушно спитала вона. — Моє видіння неповне — лише фрагменти. Зблиски й стрибки. Я мушу згадати майбутнє. Невже ти цього не бачиш?

— Яке ж майбутнє, якщо ви помрете? — заперечив він, лагідно ведучи її в приміщення сім’ї.

— Слова… слова… — бурмотіла вона. — Я не можу цього пояснити. Одна річ — це можливість для іншої речі, але ж нема причини… нема наслідку. Ми не можемо залишити Всесвіт таким, яким він був. Скільки не пробуємо, постійно зостаються прогалини.

— Лягайте сюди! — наказав він.

«Який він дурний!» — подумала вона.

Її оповили холодні тіні. Вона відчувала, як її м’язи повзуть, немов черв’яки, відчувала під собою твердість ліжка, хоч і знала, що воно нематеріальне. Тільки простір сталий. Ніщо інше не було матеріальним. Ліжко залили численні тіла, усі її власні. Час множився, напружувався. Його абстрактність не викликала в неї жодної реакції. Це був просто Час. Він рухався. Увесь Усесвіт розповзався — назад, уперед, навсібіч.

— Він не має предметного аспекту, — пояснювала вона. — Його не можна обійти чи пройти під ним. Нема місця для точки опертя.

Довкола неї метушилися люди. Чимало незнайомців тримали її ліву руку. Вона глянула на свою рухому плоть, а потім уздовж руки, що торкалась її, — на плинну маску обличчя: Дункан Айдаго! Його очі були… неправильні, але це був Дункан — дитя-чоловік-підліток-дитя-чоловік-підліток… Кожна риса його обличчя виражала тривогу за неї.

— Дункане, не бійся, — прошепотіла вона.

Він стиснув її долоню, кивнув.

— Не рухайтеся, — сказав він.

І подумав: «Вона не сміє померти! Не сміє! Жодна Атрідка не сміє померти».

Він різко смикнув головою. Такі думки суперечили логіці ментата. Смерть необхідна, щоб життя продовжувало тривати.

«Гхола кохає мене», — подумала Алія.

Ця думка стала основою, за яку вона могла вчепитися. Знайоме обличчя, а за ним — знайома кімната, одна зі спалень у Полових апартаментах.

Застигла й незмінна постать щось мудрувала з трубкою в її горлі. Їй хотілося блювати.

— Ми ледве встигли до неї, — сказав голос, у якому вона впізнала голос сімейного лікаря. — Слід було покликати раніше.

У голосі лікаря звучала підозра. Алія відчула, як трубка змією виповзає їй із горла.

— Після ін’єкції спатиме, — промовив лікар. — Пришлю сюди когось із її почту.

— Я залишуся з нею, — відповів гхола.

— Це непристойно, — різко заперечив лікар.

— Залишися… Дункане, — прошепотіла Алія.

Він погладив її долоню, аби дати знати, що чує її.

— Міледі, — сказав лікар, — було б краще, якби…

— Не кажіть мені, що краще, — прохрипіла вона. Горло боліло від кожного звуку.

— Міледі, — докірливо наполягав лікар, — ви знаєте небезпеку від прийому надмірної дози меланжу. Можу лише припустити, що хтось дав її вам без…

— Ти дурень, — прохрипіла вона. — Заборониш мені моє видіння? Я знала, що роблю й чому.

Вона схопилася рукою за горло.

— Залиши нас. Негайно!

Лікар зник, заявивши на прощання:

— Я повідомлю вашого брата.

Відчувши, що лікар вийшов, Алія зосередила всю увагу на гхолі. Тепер видіння виразно постало в її свідомості: генетична основа, на якій наростала сучасність. Вона відчула, як рухається гхола на хвилях Часу, тепер уже не загадковий, а звичайний, і ту раніше таємничу сучасність тепер уже можна було розпізнати.

«Він тигель,

1 ... 59 60 61 ... 70
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Месія Дюни», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Месія Дюни"