Читати книгу - "Останній тамплієр"

— Тес, — тихо спитав Венс, — ти мене чуєш?

— Так. Ти хочеш, щоб я повернула тобі документи?

— Ти напрочуд здогадлива.

Вона поглянула у вікно автомобіля. Поблизу неї був тільки фотограф, який і досі порався з паперами, перезнімаючи їх. Відчувши, як тьохнуло її серце, Тес глибоко зітхнула і відвернулася.

— Я вже їду. Прошу тебе, не роби нічого...

— Та нічого я не робитиму, — хихикнув він. — Так значить — я на тебе чекаю. До речі, а з тобою не буде нікого?

Тес спохмурніла.

— Нікого.

— От і добре. — На якусь мить він замовк. Тес схвилювалася — що ж він там робить? — Тим часом приємно буде ближче познайомитися із твоїми рідними, — продовжив Венс. — Кім — така мила дівчинка!

Ага, значить, і Кім вдома. От виродок чортів... Свою дочку втратив, а тепер погрожує моїй.

— Я приїду сама, не переймайся, — впевненим голосом сказала Тес.

— Тільки не затримуйся.

Вона почула, як клацнув телефон у неї вдома, але інстинктивно продовжувала тримати мобільник біля вуха, знову прокручуючи в голові їхню розмову і намагаючись хоч якось примиритися з тим, що відбувалося.

Їй належало прийняти вкрай важливе рішення. Сповіщати про це Рейлі, чи ні? Відповідь на це запитання вона знала вже заздалегідь. Звичайно ж сповіщати. Усі ж бо знають із телепередач, що чого б там не варнякав викрадач, неодмінно треба кликати копів. Всі й завжди у таких випадках кличуть копів. Але то — по телевізору, а це відбувається у реальному житті. А в цьому реальному житті йдеться про життя членів її родини, що потрапили до рук схибленого виродка. І хоч як би їй не хотілося розповісти про це Рейлі, Тес не хотіла ризикувати і створювати щось на зразок вже звичної ситуації із взяттям заручників. Цього не можна допустити — зважуючи на психічний стан Венса.

Хапаючись — як потопаючий — за соломинку, вона спробувала переконати себе, що професор не заподіє матері та дочці нічого поганого. Їй же самій він нічого поганого не зробив? Навіть за шокер вибачався. Але тепер ситуація була принципово іншою: вона розлютила його, викравши документи, які відігравали ключову роль у справі його життя. Документи — як правильно зазначив Рейлі, — через які загинули люди.

Вона не мала права ризикувати: над її родиною нависла загроза.

Тес крадькома ще раз поглянула на фотографа. Той щойно впорався зі своїм завданням. Все ще тримаючи мобільник біля вуха, вона наблизилася до нього.

— Так! — сказала Тес нарочито гучно в телефон, хоча зв'язку уже не було, — він саме закінчив їх фотографувати. — Вена кивнула фотографу, вимучивши на обличчі подобу посмішки. — Так, я їх відразу ж поверну, — продовжила вона. — А тим часом ти починай встановлювати обладнання.

Вимкнувши телефон, Тес звернулася до фотографа.

— Ви впевнені, що знімки вийдуть добре?

Її запитання здивувало його.

— Звичайно ж. Мені за це платять. — Він подав їй папери і відступив убік.

Тес сказала, згорнувши аркуші:

— Я маю негайно відвезти їх до лабораторії. — «До чого тут лабораторія?» — подумала вона, сподіваючись, що цей її аргумент прозвучав хоч трохи, але переконливо. Потім поглянула на фотокамеру і додала: — Рейлі хоче, щоб ці знімки зробили для нього дуже швидко. Ви постараєтеся?

— Та без проблем — це ж цифрові знімки, — відповів фотограф з непорушним виразом на обличчі.

Тес скорчила міну, усвідомивши прокол, якого вона припустилася, і якомога впевненішою ходою вирушила до автомобіля Рейлі, ледь стримуючи себе, щоб не побігти. Дійшовши до дверцят з боку водія, вона зазирнула усередину, і побачила, що ключ знаходиться там, де його залишив Рейлі. Тес сіла в машину, увімкнула запалювання, а потім швидко озирнулася довкола — чи не з'явився тим часом десь поруч Рейлі. Та ні його самого, ні його напарника не було видно.

Обережно маневруючи, Тес вибралася з-поміж двох припаркованих поруч машин і мало-помалу рушила вперед, дюйм за дюймом просуваючись повз седани та патрульні машини, боязко посміхнувшись двом поліцейським, які енергійними жестами розчистили їй дорогу; вона сподівалася, що внутрішній страх, який охопив її, не прорветься, чого доброго, назовні.

Виїхавши з тисняви, Тес кинула погляд у дзеркало заднього виду і дала газу; мить — і вона вже мчала вулицею, прямуючи до Вестчестеру.

Повертаючи на під'їзну алею біля свого будинку, Тес нечітко розрахувала радіус повороту і сильно зачепила колесом бордюр; верескнули гальма, і машина зупинилася.

Сидячи у машині й не тямлячи себе від страху, вона поглянула на свої руки — вони тремтіли, а дихання було швидким і уривчастим. Тес відчайдушно намагалася узяти себе в руки. У такій справі найголовніше — це спокій. «Нумо, Тес! Зберися з думками і заспокойся». От якби їй вдалося приборкати свої емоції! Тоді — можливо — і вона, і Венс, отримали б те, чого кожний з них прагнув.