Читати книгу - "Коріння Бразилії"

Але їхній глибоко заперечливий інстинкт постійно забороняв їм наділяти наші державні справи яким-небудь конструктивним, позитивним духом. Ті чесноти, які вони обстоювали — чесність, щирість, особиста незацікавленість, — не були тією силою, за допомогою якою можна було б боротися з політиками, більш активними й менш совісними. Відомо, що Бенжамін Констан Ботелью ді Магальяенс[355], якого часто називають засновником бразильської республіки, ніколи не брав участі у голосуванні, за винятком останнього року існування монархії. І те лише тому, що хотів допомогти другові сім’ї, раднику муніципалітету міста Андраде Пінту, який висунув свою кандидатуру на посаду сенатора. Він постійно казав, що його нудить від нашої політики[356]. В одній з найінтимніших розповідей про його власну поведінку напередодні проголошення нового політичного режиму наближена до нього особа зізналася, що в ті часи він навіть газет не міг читати, таку відразу викликала в нього наша політика. І далі цей свідок зазначає: «Йому було байдуже, хто буде правити — Педру чи Мартінью, ліберал чи консерватор. На його думку, всі вони ні на що не годилися. А я часто дивувався цією байдужістю чи незацікавленістю Бенжаміна нашим політичним життям, яке зазвичай так приваблює кожного більш-менш освіченого бразильця. Я намагався пояснити цей дивний факт, запевнюючи самого себе, що його дух був настільки високим, що він не переймався такими мізерними й незначущими речами, та й часу на них не мав, бо витрачав його майже до останку на серйозне вивчення математики, якому він завжди віддавався з великим захопленням і пристрасністю»[357].

Але позитивісти були лише найхарактернішими зразками тієї нової людської раси, яка швидко почала створюватися в нашій країні незабаром після її оформлення як такої. З усіх форм втечі від реальності магічна віра в силу ідей здавалася нам найгіднішою у непрості часи політичного й суспільного отроцтва нашої країни. Ми принесли з чужих земель складну й завершену систему правил, не знаючи, наскільки вона підійде до умов життя в Бразилії, й не роздумуючи над змінами, до яких ці умови можуть привести. У дійсності ж безособова ідеологія демократичного лібералізму ніколи не прижилася серед нас. Ми по-справжньому засвоїли ці принципи лише в тому, в чому вони збігалися з чистим і простим запереченням неугодної нам форми влади, підтверджуючи наше інстинктивне побоювання ієрархії та дозволяючи спілкуватись із владою на рівних. Демократія у Бразилії завжди була жалюгідним непорозумінням. Напівфеодальна сільська аристократія завезла й за можливості намагалася пристосувати її до своїх прав або привілеїв, тих самих привілеїв, які у Старому Світі були предметом боротьби буржуазії з аристократією. Отже, їм вдалося пристосувати до традиційної ситуації, принаймні як фасад або зовнішню декорацію, кілька гасел, які здавалися найслушнішими для тієї епохи та які постійно лунали в книжках і промовах.

Цікаво зазначити, що в Бразилії вочевидь реформаторські рухи майже завжди розвивались у напрямку з верху до низу. Якщо можна так сказати, вони надихались як розумом, так і серцем. Ми отримали незалежність і здобутки лібералізму як результат політичної еволюції країни майже випадково. Велика частина народу сприйняла їх з незадоволенням, ба навіть вороже. Вони не були логічним наслідком духовної й емоційної прихильності або повністю доспілої й чітко визначеної концепції життя. Носії нових ідей часто забували про те, що форми суспільного життя не диктуються чиїмось персональними судження та їх не можна впроваджувати або скасовувати певними постановами. Широко відомий лист Арістіда Лобу[358] про події 15 листопада[359] є яскравим свідченням того, наскільки неочікуваним для всіх нас, усупереч зухвалій пропаганді та популярності серед студентів, було втілення республіканської ідеї. «Наразі, — казав авторитетний лідер нового режиму, — наразі уряд є суто військовим і надалі він повинен бути таким. Це їхня, винятково їхня заслуга, бо цивільне населення майже не брало участь у процесі. Народ спостерігав за усім цим, немов череда худоби, вражена, здивована, не розуміючи, що це все означало».

Ліберальні бродіння напередодні проголошення незалежності поширилися лише з-поміж екзальтованої меншості населення. Їхній відголос у народі був досить обмеженим, безсумнівно, набагато обмеженішим, ніж це намагаються довести автори наших підручників з історії країни. Сент-Ілер, який за тих часів занотовував свої враження від подорожі внутрішніми районами Бразилії, зазначає, що в Ріо-де-Жанейро до 12 січня за ліберальні ідеї агітували винятково європейці, а у провінції ініціаторами революції були деякі багаті родини, в руках яких була зосереджена влада. «Народні маси, — писав він, — були байдужі до всього цього. Здавалося, вони ставили перед собою те ж саме запитання, що й віслюк з байки: чи повинен я все життя тягнути в’ючне сідло?»[360]

У перший раз серйозна загроза над споконвічними колоніальними порядками у нашій країні нависла внаслідок подій, які супроводжували вимушений приїзд португальської королівської сім’ї до Бразилії у 1808 році. Зростаючий космополітизм деяких міських