Читати книгу - "Коріння Бразилії"

центрів не становив безпосередньої й неминучої загрози верховенству сільськогосподарських баронів, верховенству, яке спиралося на традиції та підтримку суспільної думки. Але цей процес дійсно відкрив шлях до нових обріїв і для нових амбіцій, які з часом почнуть руйнувати звичний перебіг сільського життя з його старовинними радощами й традиціями. Захоплені зненацька правилами іншого трибу життя, насамперед після проголошення незалежності та кризи регентства, багато людей не змогли погодитися з усіма змінами, що сталися в країні. Від тих саме часів стає очевидною відстань між «свідомими» елементами та широкими масами бразильського населення, та сама відстань, яка яскраво виявилася пізніше, в усі найзначніші й вирішальніші моменти національної історії. У книжках, у пресі, у промовах реальність неминуче починає супроводжуватися такими епітетами, як складна й сумна. Перехід від життя в оточенні елементарних природних речей до більш регульованого й абстрактного існування в містах повинен був породити серед нашого народу всепоглинальну внутрішню кризу. Найкращі й надзвичайно чутливі люди почали відверто ненавидіти це життя, або ж «довічну тюрму», використовуючи тогочасні метафори. Наш романтизм — навіть копіюючи Байрона, Мюссе[361], Еспронседу[362]  і створюючи умовний індіанізм, витоки якого майже з усіма найменшими дрібницями були запозичені в Шатобріана та Купера, навіть перебираючи дзвінке слово Гюґо для своїх романтичних строф, — тільки в деяких окремих випадках був штучним і нещирим.

Як і в будь-якій іншій країні, бразильські романтики силкувалися позбавитися класичних умовностей і заскнілості, тобто всього того, що намагалося перетворити нашу тропічну природу на жалюгідну й смішну карикатуру пейзажів Аркадії. Зосереджуючись на особистості — на її інстинктах й інтуїції, романтизм міг би відігравати набагато помітнішу роль, і певною мірою він її відігравав. Для цього йому не потрібно було занурюватись у темні глибини існування, достатньо було обмежитися своєю щирістю та прямодушністю. Відверто кажучи, він не привніс нам нічого по-справжньому нового: песимізм, любовні страждання, ба навіть слізлива сентиментальність, притаманні романтизму, — ось, по суті, головні риси ліричної традиції нашої метрополії. Нас не може не турбувати це чіпляння до жіночої, екстатичної й флегматичної сентиментальності у той час, коли після нещодавнього проголошення незалежної держави ми мусили б зосередити всі наші зусилля на протистоянні нігілістичним проявам.

Нас не повинні вводити в оману його зовнішні ознаки, які змушують побачити у депресивних і екзальтованих напрямах романтичної літератури дещо набагато важливіше, ніж перебільшене зображення реалій бразильського життя, незважаючи на незмінну щирість його типових представників. Дозволяючи створити новий світ поза вже наявним, любов до словесності дуже швидко сприяє створенню зручного притулку, де можна втекти від жахливої реальності нашого щоденного буття. Романтизм не мав здорової та дієвої відповіді на цю реальність, не намагався виправити її чи подолати її вади. Він лише забував про неї або ненавидів її, породжуючи поспішні й передчасні розчарування й ілюзії щодо власної зрілості. Головною квіткою цієї тепличної рослини був Машаду ді Ассіс[363].

Уся бразильська думка згаданої епохи позначена тією ж крихкістю, тією ж внутрішньої ламкістю, тією ж глибокою байдужістю до суспільства в цілому. Будь-який естетичний привід перетворюється на тему для творчості. До неї можна застосувати слова Жункейри Фрейре[364] про філософію, які містяться в його автобіографії: «Це була надзвичайно розкішна нова мова, якою описували ті ж самі речі. Нічого істинного, одна краса, радше мистецтво, ніж наука, радше купол, аніж фундамент».

Навіть коли наші ідеологи беруться вирішувати питання суспільної організації чи займаються іншими практичними речами, вони зазвичай залишаються прихильниками слів і книжок. Вони не бачать нічого, крім власного «я», крім своїх мрій і фантазій. Усе це сприяло створенню штучної книжкової реальності, де наше справжнє життя помирало від ядухи. Сторонні статисти у світі, в якому живемо, ми прагнемо відтворити інший світ, покірний нашим бажанням чи фантазіям. Це був спосіб не принижуватися, не жертвувати нашою особистістю під час контактів із дріб’язковими й огидними речами. Немов Плотін Александрійський, який соромився власного тіла[365], ми так само, зрештою, забуваємо всі прозаїчні чинники, з яких головно складається справжня канва щоденного існування, аби віддатися більш благородним заняттям: словесності, риториці, граматиці, формальному праву.

Візантійська любов до книжок дуже часто вважається запорукою мудрості й ознакою розумової зверхності, як перстень доктора чи диплом бакалавра. До речі, варто наголосити на надмірній цінності, яку ми надаємо цим конкретним символам. Можна навіть сказати, що всілякі ідеї були б нам недоступні, якби вони не мали свого помітного матеріального втілення. Король Дон Педру ІІ, який свого часу став попередником нашої офіційної інтелігенції, довів поклоніння перед книжкою до такого ступеня, що про нього почали говорити (хоча й дещо несправедливо), буцімто він більше часу й зусиль докладає до читання, аніж до служби на користь державі. Один із його шанувальників пропонує нам незлобне й одночасно мальовниче свідчення щодо цього: «Імператор, — зазначає наш шановний доктор Раміз Ґальван[366], — казав, що любить задовольняти за допомогою книжки всі п’ять відчуттів, а саме:

зір — завдяки поліграфічному оформленню або зовнішньому вигляду книжки;