Читати книгу - "Вулик"

— Ні.

— Це нас так прозивають.

Поліцейський Хуліо Гарсія Моррасо вважає своїм обов’язком відповісти відвертістю на відвертість:

— А нас із батьком звуть Задираками.

— Так.

— Ми не ображаємося, всі нас так звуть.

— Так.

— Насправді бешкетним був мій брат Тельмо, який помер од тифу, його ще прозивали Шолудивим.

— Так. Є люди, що в них характер препаскудний, еге ж?

— Ох! У них наче чорт який вселився! Мій брат Тельмо був такий, що тільки зачепи.

— Такі завжди кінчають погано.

— Авжеж.

Поліцейський і сторож завжди розмовляють іспанською, хочуть показати один перед одним, що вони не якісь там селюки.

Поліцейський Хуліо Гарсія Моррасо о цій порі впадає в елегійний настрій.

— Гарно в наших краях, еге ж?

Сторож Гумерсиндо Вега Кальво теж галісієць, але іншої вдачі — він трохи скептик і соромиться надто щирих зізнань.

— Та непогано.

— Ще б пак! А життя там яке! Га?

— Та так.

З відчиненого бару на протилежному боці вулиці в нічний холод вихоплюється мелодія повільного фокстроту — її приємно слухати чи танцювати під неї в інтимній обстановці.

Якийсь чоловік, що повертається додому, гукає:

— Стороже!

Сторож поглинутий споминами.

— Найкраще там родять картопля й кукурудза, а ще в наших краях добре вино.

Чоловік знову кличе його, цього разу дещо фамільярно:

— Синдо!

— Іду!

Біля станції метро на вулиці Нарваеса, за кілька кроків од вулиці Алькала, Мартін зустрічає свою давню приятельку на прізвисько Уругвайка, яка йде з якимось сеньйором. Мартін удає, ніби не помічає її.

— Привіт, Мартіне, оце так зустріч!

Мартін повертає голову, нічого не вдієш.

— Привіт, Тринідад, а я тебе не помітив.

— Ходи-но сюди, зараз я вас познайомлю.

Мартін підходить.

— Це мій добрий приятель, а це Мартін, він письменник.

Уругвайкою її звуть тому, що вона родом із Буенос-Айреса.

— Він пише вірші,— каже Уругвайка приятелеві.— Та підійди вже, привітайся, я ж вас познайомила.

Чоловіки слухняно подають один одному руку.

— Дуже приємно, як почуваєтесь?

— Почуваюсь ситим після вечері, дякую.

Супутник Уругвайки з тих людей, які вважають себе дотепниками.

Парочка голосно регоче. Передні зуби в Уругвайки вищерблені та почорнілі.

— Слухай, ходімо з нами на каву.

Мартін вагається, він гадає, що супутникові Уругвайки це може не сподобатися.

— Авжеж, ходімо з нами. І не думайте відмагатися.

— Гаразд, щиро вам дякую. Хіба що на хвилинку.

— Куди вам спішити, чоловіче? Посидите, скільки забажаєте, ніч довга! Побудьте з нами, мені до душі поети.

Вони заходять до кав’ярні на розі, і цей жевжик замовляє на всіх каву та коньяк.

— Покличте продавця сигарет.

— Так, сеньйоре.

Мартін сидить навпроти парочки. Уругвайка трохи напідпитку, це одразу помітно. Підходить продавець сигарет.

— Добрий вечір, сеньйоре Флоресе, давненько ви не з’являлися... Чогось бажаєте?

— Дві сигари, тільки найкращі. Слухай, Уругвайко, ти маєш куриво?

— Зовсім мало, купи мені пачку.

— І пачку сигарет.

В барі Селестино Ортиса порожньо. Це зовсім маленький бар із темно-зеленою вивіскою: «Аврора. Вина й закуски». Закусок поки що немає, Селестино започаткує цей сервіс, коли залагодить деякі справи; не можна зробити все за один день.

Біля шинкваса останній відвідувач, поліцейський, допиває свій нещасний келишок ганусівки.

— От і я вам кажу, не треба мені розповідати казочки про Китай.

Коли поліцейський забереться геть,