Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

У помешканні бабці Софії не було ні фаянсового посуду, ні алюмінієвих виделок — тільки порцеляна та срібло, мосяжні старі крани над незручним, але яким же тривким рукомийником у лазничці, віденські крісла, масивний креденс і круглий дубовий стіл у вітальні, дерев’яний бамбетель у кухні, латунна ступка для розбивання солі та розтирання перцю, ручний млинок до кави з темного дерева та латуні, срібна джезва, а до неї — дрібне сито і срібне горнятко для вершків. Усе те через брак належного догляду та достатку вкрилося якоюсь липкою патиною часу, що прозирала то тут, то там тріщинами, зазубринами, невідполірованістю і недокомплектацією.

Викрійки цікавили Галину в старих журналах і газетах найменше. Вона не успадкувала кравецького хисту бабці Софії й не дуже цікавилася тим, як пошити ту чи ту модель. Але вона любила читати стару пресу, уявляючи собі історії, які ховалися за різними коротенькими повідомленнями. Особливо приваблювали Галину моторошні історії: численні зникнення політичних діячів, видива комет, які провіщали близьку війну (при тому й у 1914-му, й у 1939-му ті видива були приблизно однакові), арешти громадських активістів. Збагнути політичні колізії того часу було дуже непросто і доводилося іноді зіставляти повідомлення про одну й ту саму подію в кількох різних газетах: українських і польських. Наприклад, про гучну страту в грудні 1932 року у Львові двох «українських бойовиків», як називала їх польська преса, чи «українських патріотів», як писала про них преса українська.

Трьох молодих українців: Біласа, Данилишина та Жураковського — було засуджено до страти за тероризм. Процес тривав чотири дні, й про нього багато писали. Підсудних звинувачували у збройному пограбуванні пошти в Городку 30 листопада 1932 року. Нападників затримали українські селяни, котрі побачили, як хлопці застрелили поліцейського й одного перехожого, тож вирішили, що то звичайні злочинці. Під час суду хлопці поводилися сміливо, їх захищали найкращі українські адвокати, котрі заявляли, що «між українцями і поляками не повинні стояти шибениці». Галицькі українці стежили за процесом із величезною зацікавленістю — на їхній погляд, та трійця здійснила патріотичний подвиг, пов’язаний з боротьбою проти пригноблення українців у Галичині. Поляки натомість переконували, що діяльність українських терористичних організацій фінансують німці, а що це становить небезпеку для польської держави. Звинувачених визнали винними, Жураковський отримав помилування президента і 15 років в’язниці, а Білас і Данилишин — смертну кару через повішення. Громадськість до останнього сподівалася на помилування для всіх трьох. Але, всупереч загальним очікуванням, помилування так і не надійшло, тож обидва смертні вироки було виконано. Страта відбулась уранці напередодні Різдва на подвір’ї львівської в’язниці «Бригідки» у присутності вузького кола офіційних осіб. Галина спробувала уявити собі той холодний ранок, коли з неба сипала рідка мжичка замість снігу, з нагрудних кишень офіцерів визирали білі хусточки, а рельєфні торси хлопців прозирали з-під білих сорочок, коли на голови їм накидали сірі мішки.

А вже зі січня 1933 року під час виголошення захисних промов львівські адвокати зобов’язані були мати на головах берети, а «випустки» на тогах і на беретах відтепер уже не могли бути фіолетові, а лише чорні. Галина знов уявила собі, як усі міські адвокати напередодні Різдва бігають по кравцях і гарячково замовляють берети й «випустки» чорного кольору, а за цією метушнею поволі забувається трагічна історія трьох українських діячів, котрих упіймали і видали поліції ті, за чиї права вони готові були пожертвувати життям.

Чи інша, не менш моторошна, історія, яка трапилася приблизно в той самий час: про вбивство студента Ґротовського. 28 листопада 1932 року газети написали про його смерть, а також про арешт трьох євреїв за підозрою в убивстві. Повідомляли і про те, що у зв’язку з цією подією всі чекають погромів. Статтю завершувала фраза: «Усі львівські газети конфісковано через події останніх днів». 29 листопада шістдесят тисяч люду взяло участь у похороні Ґротовського.

Одного польського студента, котрий повертався з похорону, було вбито пострілом із вікна. А потому пролунав вибух і почалися погроми у єврейських кварталах. У погромах узяли участь шістсот поляків. Відтак було травмовано три десятки євреїв. Приміщення єврейського футбольного клубу «Гасмонея» спалили. Двох євреїв і чотирьох неєвреїв заарештували.

Галина довго не могла вирішити, що здивувало її більше: те, що в жодній газеті так і не уточнили, ким саме були ті «неєвреї»: поляками, українцями, вірменами, — чи те, що в такій справі взагалі мала значення національність. Їй стало цікаво, чи помітили люди тоді, в 1932-му, як часто слово «єврей» почало з’являтися на сторінках преси в різних недоречних контекстах, які, найімовірніше, викликали у недалекого обивателя спершу неясну лють, а потому виразне переконання, що саме євреї в усьому й винні. Бо ж має хтось бути винним.

Поліцейське розслідування у справі вбивства Ґротовського з’ясувало, що то була типова п’яна бійка. Польські студенти побилися під час пиятики в кафе з групою євреїв за повію-польку, котра була з євреями, і Ґротовського вдарили ножем у спину. Він помер через декілька годин. Ректор Львівського університету намагався вгамувати пристрасті заявою, що подія нічого спільного з політикою чи з національним питанням не мала. Та на це ніхто не звернув уваги. Під час триденних погромів було травмовано триста львів’ян.

Помітивши, що Галина має здібності до малювання, бабця Софія віддала її вчитися до свого давнього друга — відомого львівського художника Теофіла Криницького. Він мав майстерню під дахом одного з будинків неподалік від Бернардинського костелу. Вікна майстерні виходили на церкву Андрія. Коли Галина вперше підіймалася гвинтовими сходами до майстерні, то дуже хвилювалася. Їй здавалося, що зараз художник улаштує їй іспит і лише зневажливо скривиться, побачивши