Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

Теофіл Криницький був поважним сивим паном в окулярах і з довгою густою бородою. Йому було років п’ятдесят, але школярці Галині він здавався неймовірно давнім, — саме таким вона завжди уявляла собі святого Миколая, чомусь навіть із перемащеними фарбою руками. Теофіл неуважно глянув на Галину, коли вона, захекавшись, піднялася до нього в майстерню, і коротко кивнув на жмут брудних пензлів на столику.

— Візьми помий. Я зараз закінчу, тоді поговоримо.

Мити пензлі від фарби під тонесенькою цівочкою холодної води було складно. Густа мутна рідина ніяк не хотіла міняти колір, здавалося, що фарби не змиваються, а просто переходять із пензлів на руки Галини.

— Потому навчу тебе. Сідай пити каву, — сказав через якийсь час Теофіл, витираючи забруднені фарбами долоні об фартух, який — було видно — часто слугував йому замість рушника.

Каву пили з керамічної джезви, що її сам Теофіл виготовив на гончарному крузі.

— Коли мені не малюється, я беруся за посуд. Це розслабляє і дозволяє спокійно подумати. Тебе теж можу навчити, якщо хочеш. Тобі скільки років?

— Шістнадцять, — відповіла Галина.

— Хочеш вступати до училища Труша?

— Хочу.

— Малюнки принесла?

Тут Галині стало по-справжньому страшно. Вона мовчки розгорнула принесену з дому папку, всі малюнки в якій тепер здавалися їй безпросвітно дитячими та невмілими. Першим у папці був рисунок Вірменської церкви з подвір’я, і Галина відразу ж побачила кілька кривих ліній та порушення пропорцій. Але Теофіл роздивлявся мовчки, без коментарів. Наступним був портрет бабці Софії, його художник затримав у руках довше.

— Гарна у тебе бабця. Я колись був закоханий у неї, знаєш? — він засміявся. — То давно було, в шістдесятих. Я тоді робив трохи небезпечні речі. Он на тому верстаку, — й він показав у куток кімнати, де стояв невеличкий друкарський верстат. — Йому вже дуже багато років. Ще австрійський. Хотіли викинути з одної старої друкарні, а я забрав собі, трохи відремонтував і працюю. Він ще мене переживе, цей верстат, — масивний валик на міцному чавунному столі з литими деталями справді виглядав солідно. — Коли в Академії мистецтв закрили відділ графіки, бо кадебісти боялися, що там друкуватимуть заборонену літературу, і винищили в місті всі невеличкі друкарські верстати, довелося мені допомагати хлопцям. Тут у мене влаштували тоді справжню друкарню. Інакше було ніде. У мене був друг, кадебіст, ми разом пили. Він мені підкидав замовлення: якийсь клуб у селі розписати, зробити пам’ятник невідомому солдатові, намалювати зразок для листівок до Дня перемоги і таке інше. Ну, і прикривав іноді. Само собою. Він наш був хлопець, зі західних земель, дуже боявся, що його виженуть, але своїх не здавав.

— Отам була криївка, — й він показав на дошку в підлозі, під якою, коли її підняти, було видно драбину, яка вела в темне приміщення. — У ній ховався редактор. Він цілими днями готував тексти, а я тут друкував. Багато на ручному пресі не зробиш, але трохи ми таки наплодили книжок і брошур. Коли мені ставало нудно просто друкувати, я сідав і малював ілюстрації до деяких. На тому і погорів. Хтось із цензорів пізнав мою руку, прийшли сюди і посадили нас усіх. По п’ять років дали. Мені ще пощастило. Я в таборі художником став. І хоч руки не відморозив собі на лісоповалі. Бабця твоя мені листи писала, слала передачі…

— Бабця казала, у вас зберігаються дідові бляхи, — запитала Галина. — Це правда?

— Правда, — відповів Теофіл.

Він не дуже любив розмови про Вільгельма й у глибині душі досі вважав, що він, Теофіл, зміг би ліпше подбати про Софію, ніж той. — Хочеш подивитися?

— Так.

Вони спустилися до криївки. Там у кутку лежали поскладені один на одного листи бляхи.

— Це таке мистецтво для лінивих, — пояснив Теофіл. — Вільгельм поливав бляху кислотою, а потому робив фото ефектів, які утворювалися. Далі вже працював зі самими фото, і то бувало навіть цікаво. А бляха просто собі іржавіє далі.

Теофіл Криницький трохи помовчав, потому ще раз глянув на малюнки Галини:

— Ну, що я тобі скажу… Люди з тебе будуть, але треба багато працювати. Лекцій я тобі читати не збираюся, — просто приходь, коли можеш, сідай і малюй, а я буду наглядати за тобою і пояснювати, що треба.

Теофіл Криницький і справді не дуже любив говорити. Він щоразу уважно дивився на новий витвір Галини і мовчки показував їй, як правильніше розташувати тіні, де забрати зайві лінії, а де, навпаки, додати. Давав їй зі собою додому альбоми з репродукціями відомих художників. Іноді рекомендував читати їхні біографії. Він колекціонував біографії знаменитих людей. Не лише художників. Зачитувався ними й сам.

— Знаєш, у чому загадка усмішки Мони Лізи? — питав він іноді жартома Галину.

— У тому, що вона вагітна, і через це в неї так дивно підпухлі очі? — припускала Галина.

— Ні, не в тому. Насправді в неї просто вибиті зуби. Через це вона міцно стулює губи, за якими