Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

Вони відразу пройнялися симпатією одне до одного. Теофіл був для неї як рідний дідусь. Художник був неодруженим, і чутки про нього ходили різні. І про те, що в нього досить молоденьких натурниць, тому він і не одружується, і про те, що він полюбляє хлопців, але приховує це, як і всі радянські геї. Галина за кілька років, коли вона майже щодня бувала в Теофіловій майстерні, бачила дуже небагатьох молодих натурниць і натурників. Теофіл частіше малював старість.

— Молоді риси всі однакові, всі незавершені, як порожня форма. Це можна малювати і без натури. З пам’яті. Чи з уяви. Старі обличчя цікавіші, кожне з них приховує свою історію: іноді гарну, а іноді потворну. Та навіть потворність по-своєму естетична. Вона цікавіша, більш непередбачувана, ніж краса.

На картинах Криницького Галина бачила це: обличчя намальованих його рукою дідусів та бабусь заворожували і примушували довго вдивлятись у себе. Галина чула, що колись, у молодості, він заробляв підробками картин для колекціонерів. Його підробки Клімта, Вермера, Кірхнера й інших художників висіли в помешканнях поважних людей, котрим розповідали, що кожен оригінал завжди має три-чотири копії, які виготовляє сам автор, і що коштують вони істотно дешевше за оригінал, який залишається в музеї, і що придбати такі копії можна цілком легально. Галина не знала, чи правда це, та навіть якщо так, то не бачила в цьому нічого поганого. Будь-яка, навіть не найбільш досконала, копія хорошої картини була, на її думку, ціннішою, ніж той безпросвітний кіч, який зазвичай вішали в себе у дорогих особняках поважні співвітчизники. Зрештою, якби вони справді розумілися на мистецтві, то купували би картини самого Криницького, які колись обов’язково ввійдуть до золотого фонду українського мистецтва. Але тих, хто розумів це вже зараз, було досить мало, а серед них — іще менше тих, хто міг собі дозволити купити картини Криницького. Зате серед іноземців на нього був стабільний попит.

Бабця Софія ставилася до Галининих відвідин майстерні дуже серйозно, вважаючи, що користі від цього може бути значно більше, ніж від школи, і навіть іноді дозволяла прогуляти уроки, якщо Галині для картини потрібно було зловити якесь особливе ранкове світло, яке буває не щодня. Таким чином, із вибором майбутнього фаху Галина визначилася дуже рано і без особливих вагань. На момент вступу до училища Труша вона давно засвоїла більшу частину того, чого там учили на першому курсі, й легко склала іспити.

Час до 1939 року бабця Софія називала «колись-то», а після 1939-го — «теперка», і Галина поступово звикла, що «колись-то» все було якось краще, кольоровіше, веселіше й оптимістичніше, а відколи настало «теперка», слід міцно стиснути зуби і «знати своє». Не те, щоб у житті бабці «теперка» нічого доброго не відбувалося: бабця загалом була задоволена своїм життям і вважала, що їй поталанило постраждати значно менше, ніж усім, хто «колись-то» входив до кола знайомств її батьків, адже більшість із них якщо не опинилась у Сибіру, то точно позбулись усього, включно з помешканням у центрі міста. Те, що бабці вдалося зберегти з цілої кам’яниці свого батька єдине помешкання на найвищому поверсі, вона вважала неймовірним щастям, майже чудом, і ніколи не нарікала на долю.

Коли вони з Галиною гуляли містом, бабця любила зупинитися біля якогось будинку і показати Галині улюблену деталь із оздоблення фасаду. Чи й розповісти у трьох словах історію будинку. Наприклад, коли вони чекали на трамвай на Руській, бабця не раз показувала Галині фасад колишнього страхового товариства «Дністер» — перший у Львові зразок будівлі у стилі «гуцульської сецесії». Вона розповідала, що не всі львів’яни з ентузіазмом сприйняли цей архітектурний експеримент, і перші відгуки про будівлю були доволі суперечливі. Та Галині подобалося, що кахлі на фасаді відтворюють орнаменти українських вишивок, а рік під дахом написано кириличними літерами: «Р. Б. АЦЕ», — а не традиційно — римськими цифрами. Такої спроби використання кирилиці замість цифр вона не бачила ще ніде. Одного разу бабця показала на розташований поряд будинок поліклініки і розповіла:

— Тут за Польщі був ресторан Фухса, а нагорі жила моя товаришка зі школи. Потому, за совітів, була партшкола, батьків товаришки посадили, а її з бабусею переселили десь далеко, квартири в центрі повіддавали партійним. Коли вони виселялись, один із офіцерів знайшов візитівки батька моєї товаришки, адвоката, і здивувався:

— А что ето за бумажкі?

— Це візитівки. Їх треба залишати в передпокої, коли приходиш до когось із візитом. Тоді господар знатиме, хто прийшов, — пояснили йому.

— Но он же і так буде знати, еслі ти прідьош, — не міг уторопати офіцер.

— Візитівки і є, власне, для того, щоби можна було не приймати небажаних відвідувачів. Якщо господар не захоче бачити гостя, то покоївка скаже, що нікого немає вдома.

— Ето как же, я прішол, а он мне врать? — розлютився офіцер, подер візитівки на дрібні шматки і приєднався до своїх солдатів, котрі сварилися, бо не могли поділити між собою срібні ложечки.

Коли Галина з бабцею бували в польській катедрі, Софія любила згадувати історію про «фабриканта ангеликів», архієпископа Сєраковського, який у XVIII столітті вирішив замінити старе оздоблення цієї готичної на той час катедри більш модним. Архієпископ реконструював катедру за власні кошти і розпродав для цієї справи все своє майно, навіть столове срібло та погрібець із улюбленими старими винами. Архієпископ був чоловік жертовний і патріот, а до того ж мусив заощаджувати, тож не наймав на роботу тільки місцевих майстрів.