Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

На будові заробляли всі, хто хоч трохи вмів тримати пензель у руках. Кажуть, архієпископ із розумінням ставився навіть до питущих і підписував із ними угоди з точною вказівкою необхідної кількості міцних трунків. Він хотів, аби у храмі залишилося тільки найкраще, а цим у його розумінні було найновіше та найдорожче, тож архієпископ нещадно ліквідував майже все, що прикрашало готичну катедру раніше. Повикидав старі пам’ятники, фігурні різьблені надгробки, вівтарі, скрині з цеховим майном, картини, таблиці з інскрипціями. Усе це він, уважаючи сміттям, вивіз до своїх конюшень та ще й нарікав, що так багато змушений заплатити за вивіз. Деякі парохи купували для своїх костелів начиння, яке викидали з катедри, тож частину пам’яток випадково було врятовано. Архієпископ також улаштував масове переплавлювання старого катедрального срібла. Він самостійно вирішував, які срібні вироби слід переплавити, й у піч потрапило чимало цінних ювелірних робіт, портретів засновників катедри і навіть ікон. Але дещо вціліло. Наприклад, портрета одного з радників не переплавили лише тому, що виріб був не зі суцільного срібла, — архієпископ погидував такою тандитою і витягнув портрет із печі.

Галина часто згадувала цю історію, коли у Львові почалася масова істерія «євроремонтів» і на смітниках середмістя можна було знайти не лише цілком добрі ще дерев’яні віконні рами, замінені на новіші, а й антикварні меблі, рукомийники, інші елементи декору, а на фасадах зяяли рани від повідбиваної ліпнини. Як і «фабрикант ангеликів» із XVIII століття, сучасні львів’яни хотіли мати у своїх помешканнях лише найкраще, найдорожче, найновіше…

### 1985

— Я не піду на випускний у чорному, — Галина гримнула дверима і вибігла з кімнати.

Бабця Софія важко зітхнула. Цього тижня вже чотири мами Галининих однокласниць приходили і намагалися замовити в неї сукні на випускний для своїх доньок. Вони приносили зім’яті репродукції з якихось журналів зі зображеннями однакових рожево-голубих гіпюрових суконь із рукавами-ліхтариками та з позбавленими смаку фольбанами. Бабця Софія ненавиділа всі зразки радянської моди, а найбільше — спроби створити вечірнє вбрання. Навіть досконалі фігури юних випускниць у цих жахливо пошитих сукнях зі штивної штучної тканини виглядали нефоремними та незграбними. Тканина сипалась, іскрила і викликала у бабці Софії почуття огиди. Та невибагливі дівчатка, котрі виросли в аскетичну радянську добу, вважали цю тканину «нічим не гіршою за шовк». Бабця Софія не дивувалась, адже звідки їм було взяти справжній шовк, якщо навіть штучний був великим дефіцитом.

Для Галини, якій вона з дитинства намагалася прищепити хороший смак, у скрині лежала шовкова чорна сукня. Цю сукню бабця Софія пошила собі ще до війни за лекалом від Шанель, саме в ній її вперше побачив Вільгельм, і ця сукня дивом збереглася. Сукня була дуже проста, проте чудово сиділа на фігурі Галини, яка ставала дедалі більше схожою на саму Софію в юності. До сукні дуже пасувала бабцина низка перлів, і Софія вже навіть придумала, з чого пошиє онуці торбинку. Та Галина навідріз відмовилась йти на випускний у чорному.

— Всі будуть вбрані святково: у рожеве, біле, голубе, — а я буду, як на похороні,◦— мало не плакала вона. — Ось коли ти помреш, тоді я і вберу цю сукню.

Бабця Софія лише усміхнулася. Вона знала, що Галина швидко охолоне і передумає. Вона розуміла, як онуці важко жити з подвійними стандартами, постійно обирати поміж естетикою, яку пропагують усюди, й одинокою думкою бабці. Та дотепер думка бабці, висловлена спокійно і виважено, без надмірного накидання і тиску, завжди переважала. Переважить і тепер.

Через багато років Галина згадуватиме, як застигла ціла школа, коли вона з’явилася в актовому залі в облеглій чорній шовковій сукні, на підборах, із торбинкою та з капелюшком із велюру, з капелюшка звисала вуаль, сукня була з коротким рукавом, а на руках Галина мала довгі рукавички вище від ліктя. Згодом вона зрозуміє, як була схожа тоді на Одрі Гепберн із фільму «Сніданок у Тіффані», якого тоді у Львові ще ніхто не бачив і точно не бачила жодна з її однокласниць чи їхніх мам. Галина була справжньою зіркою балу, танцювала до ранку, а хлопці билися за право запросити її до танцю. Однокласниці в рожево-голубих гіпюрах улаштували їй мовчазний бойкот. І з жодною з них Галина після школи так і не зустрілася.

### 1919

Коли Віллі було чотирнадцять, він вступив до військової школи в чеському місті Границі. З навчання там йому запам’яталися тільки окремі епізоди.

— У тій школі на Різдво всі робили собі календарі,◦— згадував Вільгельм. — На календарі позначали суму годин із каждого предмету, яка лишилася до кінця року, і по кождій відбутій годині скреслювали її, а тоди казали одне одному: «Дивися, вже тільки 15 математик лишилося, 20 географій і 40 годин військової муштри».

— А який твій найнеприємніший спогад зі школи? — питала Вільгельма Галина.

— Та нічо доброго там не було. Але раз мене геть рознервувало. То було в перший рік навчання. Посеред року раптом поміняли емблему, яку каждий учень мав носити нашитою на картузі. Якогось дня вчитель сказав, що назавтра всі мають відпороти і пришити нові емблеми, бо буде перевірка. То був перший і останній раз у життю, коли я намагався дати собі раду з голкою і з ниткою. Ще ніколи раніше так не мордувався, як тоді. Всі пальці собі поколов, а нитку до вушка заселити так і не зміг. Мусив просити товариша. А він ще й сміявся з мене потому, бо я