Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

Ще одна історія трапилася на другий рік навчання. У Вільгельмовому класі був один українець — Петро. Найвищий у класі, вродливий, він часто розповідав на перервах про свої нічні походеньки до місцевих красунь. Петро погано вчився, та не робив собі з того проблеми, — навпаки, насміхався з тих, хто прагнув визубрити матеріал. Казав, що в кінці року він матиме найліпший атестат, бо знає спосіб, як досягнути цього і без нудного зубріння. У кінці навчального року, коли всім роздали атестати, в Петра були очікувано погані оцінки та повідомлення, що його залишають на другий рік. У той момент Петро енергійним рухом витягнув із кишені шкільного мундира якусь пляшечку і трьома ковтками випив її вміст. Усі відчули запах йоду, а вчитель аж побілів од страху. Петро театрально схопився за серце й опустився на підлогу. Довкола гарячково заметушилися, хлопця забрали до лікарні, а наступного року він і справді продовжив навчання в їхньому класі, не залишившись на другий рік.

Через деякий час Віллі запросив Петра на прогулянку в ліс і довідався, що насправді у пляшці була не отруйна рідина, а звичайна вода з кількома краплями йоду. Та, коли це з’ясувалося, хлопець дуже переконливо пообіцяв усім присутнім наступного разу отруїтись уже по-справжньому, бо батько так все одно його вб’є, якщо довідається про такі погані оцінки. І тоді професор, котрий був присутній під час сцени, яку розіграв Петро, не витримав і подбав про те, щоб оцінки у свідоцтві трохи підвищили.

Того вечора Віллі з Петром поцілувались уперше, а через кілька місяців їх упіймали на гарячому, тож обом довелося покинути школу, так і не закінчивши третього року навчання та не склавши іспитів.

Вільгельм не надто цим переймався, бо атмосфера у школі йому зовсім не подобалася. Життя в маленькому провінційному містечку було сонне та нудне, і таким самим було й навчання, з якого він мало що запам’ятав.

У Границях Вільгельм остаточно пересвідчився, що ніколи не зможе пристойно грати у бридж. Він ніяк не міг запам’ятати, які карти вже вийшли з гри, а які ще на руках, чим треба бити, а чим — ходити. Усі ці премудрості, які так захоплювали його однолітків, здавалися йому гіршими за військову муштру.

Там само, у Границях, його навчили плювати до п’єца з відстані п’яти метрів; не просто свистіти, а висвистувати цілі мелодії; кидати у стелю намочені слиною гільзи від папірос, які посеред уроку несподівано падали на голову професорові, бо слина висихала; кидати в дошку корками, до яких спереду чіпляли шпильку, а ззаду — перо та невеличкий баласт.

Йому ставало нудно від самого спогаду про сіре шкільне подвір’я, на якому під час дощу утворювалися глибокі калюжі, а потому на береги цих калюж виповзали дощові хробаки. Учні вибігали надвір і проштрикували хробаків паличками.

Саме у Границях він уперше почувся чужим серед однолітків через своє високе становище і помітив, що це заважає спілкуватися. Раніше, зі сільськими дітьми в Живці, такого не було. У школі Вільгельм часто почував потребу виправдовуватися. В автобіографії він писав про це: «Це мені долягало й навіть тяжко докучало. Нужда, яку я бачив, робила на мене велике вражіння. Замітив я її ще в Істрії й потому ще більшу — в Галичині. Це відбилося на мені тим більше, що я бачив страшний контраст між богатством свого роду й убожеством народа. Вправді приватних посілостей роду Габсбурґів не оглядав я ніколи. Ніколи не був я ні в Чехії, ні в Трансильванії, ні в Тиролі, ні в Боснії. Але добре знаю Бурт і Шенбрун».

У величезній скарбниці Габсбурґів Віллі був тільки раз і лише через те, що йому набридло чути від усіх: «Що це скандал, аби архікнязь не бачив скарбниці свого роду з коронами та зі скіпетрами величезної вартості». Проте Віллі не сподобалось у скарбниці, як не подобалися йому й довгі та нудні двірські церемонії з купою обтяжливих умовностей.

Після того, як Вільгельм склав іспити на закінчення реальної школи, він вступив до Військової академії імені Марії-Терезії в дільниці Відня під назвою Вінер-Нойштадт.

На відміну від свого майбутнього денщика Івана, для якого наука була головним сенсом життя, Вільгельм учився не дуже охоче.

— З професорів не зацікавив мене ні оден. Були це самі військові люде, сухі, маломовні,◦— казав він.

Вільгельм любив розповідати один епізод із того часу. На уроці зоології професор вийняв із портфеля великий зоологічний атлас, викликав до дошки двох найвищих учнів і дав їм його тримати. Перегорнув в атласі кілька сторінок і зупинився на малюнку зі зображенням орангутанга. Показав учням малюнок і розповів:

— Це орангутанг, можна сказати, що дуже схожа до людини мавпа, тобто вона тільки виглядає як людина, а сама — мавпа. Орангутанг належить до ссавців. Уміє ходити на двох ногах і є таким завеликим, як… — трохи повагався, шукаючи відповідного слова, а потім ударив себе долонею по чолі й сказав: «Ну, так, як я».

Наступного уроку професор знову вийняв із портфеля великий зоологічний атлас, викликав до дошки двох найвищих учнів і дав їм його тримати. Тоді перегорнув сторінки до малюнка з орангутангом. Звернувся до одного з учнів і спитав:

— Хто це?

— Орангутанг, — відповів хлопець.

— Опиши його, — продовжив професор.

— Орангутанг — то є така велика мавпа, ходить на двох